Шляхом бурхливим

Дорош спочатку не зрозумiв, у чому справа, але згодом здогадався, що, мабуть, палено чарiвницю Явдо-ху, яка сидiла до полкового суду в невеличкiй баштi, прибудованiй до крила Успенськоi церкви. Цю башту вiдвели для злодiiв i тих, що вiдбували церковне покаяння. Башта ця й мала назву «покаянна».

Дорош сам ледве не згорiв з сорому, побачивши палення жiнки, бо вiн згадав, що часто, проходячи зi своiми товаришами повз башту, дражнив Явдоху i кричав iй у невеличке вiконце в’язницi: «Вiдьма! Вiдьма!» І ось вiн бачив тепер, як палено жiнку, i жалко було хлопцевi цiеi староi й зовсiм не злоi вiдьми.

– Не iначе, как ведьму жглi, – сказав холоп, – у нас в Курське ето частенько бивает.

– Це – Суд Божий! – сказав Глек, – i мабуть, ця жiнка не вiдьма, бо iй пощастило добiгти живою до рiчки й переплисти сюди.

Втiкачi посидiли ще години зо двi в кущах. Стало зовсiм темно.

– Ну, а теперь куда? – спитав хлоп, – я тут человек чужой, ходов не знаю.

Дорош теж не знав, що робити й де подiтися втiкачам.

– А я знаю, – засмiявся Глек, – на човнi ми доберемося, куди треба.

– А куди плисти, – спитав Дорош, – угору рiчкою чи вниз?

– Униз.

– Дiла не буде: там гребля.

– Перетягнемо човна через греблю. Я тепер пiдхарчувався трохи.

Втiкачi з хлопцем сiли в човен i попливли, прямуючи до греблi.

Запорожець сидiв з веслом на кормi, москаль сидiв посерединi човна, а Дорош попереду. Коли вони пливли повз те мiсце, де вилiзла жiнка, Дорошевi здалося, наче щось забiлiло на березi.

– Вiдьма! – сказав вiн. – Вона ще досi лежить на березi.

Запорожець повернув човна i пристав до берега. На березi ницьма лежала жiнка. Глек пiдiйшов до неi, став навколюшки i перевернув горiлиць. Жiнка не ворухнулася. Глек розiрвав iй на грудях сорочку i притулив вухо до серця.

– А может, она i в самом деле ведьма? – сказав холоп. – Может, у ей хвост есть?

Запорожець нахилився знову i помацав у тому мiсцi де вiн сподiвався знайти хвiст.

– Нi, хвоста нема!

– Значiт, не ведьма. У ведьми беспременно хоть маленькiй хвост, да есть. Зря сожглi бабу!

Дорош довго ще обертався назад, коли вони знову попливли рiчкою. Йому здавалося, що вiн усе ще бачить на березi тiло спаленоi жiнки.