Шляхом бурхливим

«Нащо тато так кажуть, – подумав Дорош, – сказали б, що не бачили, та й годi».

– Так, так… – сказав москаль, – так он совсем не слепой?

– Де там слiпий! Ми тiльки з города, а вiн стоiть, на рiчку дивиться. А що, каже, як перейти цю греблю, чи дiйдеш до Панасiв-ки? – Дiйдеш, кажу. Так вiн уперед чимчикуе, а хлопець за ним ледве встигае. Де там слiпий!

Їздцi згуртувалися ближче один до одного i пошепки забалакали враз.

– Не врьот лi? – долетiв до Дорошевого вуха скептичний голос одного з москалiв.

– Каби врал, сказал би, что не вiдел, – вiдповiв iнший.

– Так ти говорiш, на Панасовку пашол слепой?

– Який слiпий? Вiн не слiпий.

– Ну тот… старiк с мальчiком?

– Старець? А хто його знае. Питав дорогу на Панасiвку, а куди пiшов – не знаю.

– Ну, ладно… Поворачiвай назад, ребята!

Москалi повернули коней i поскакали назад.

«Добре пiдвiз москаля батько, – подумав Дорош, – я б так не збрехав».

Подорожнi прислухалися, поки зовсiм не затихло кiнське тупотiння.

– Цоб! – гукнув на воли Наливайко.

«А як же запорожець? Чом його не пiдождати?» – подумав Дорош. Вiн пiдвiвся й прислухався. Раптом спереду на дорозi спалахнув вогник. Коли на хвилинку вiн блимнув удруге, Дорош побачив вусате обличчя запорожця, що стояв серед дороги й запалював люльку. Дорош почув легенький запах тютюну, зарився в сiно i трохи згодом заснув.

V. НА ВИННИЦІ

Винниия Наливайка. – Купання. – Вепр. – Бровко. – Балачки про Хмельниччину. – Козак Жменя. – Подорожнiй. – Оповiдання подорожнього про турецьку неволю.

– Вудкарi. – Знову москаль у соболевiй шапцi

Коли Дорош прокинувся, був уже ранок. Мажа стала серед невеликоi лiсовоi галявини. Випряженi воли стояли коло корита i iли барду. Пiд грушею, що стояла край галявини, курився вогник, а над вогником, на двох кiлках мiцно вбитих у землю, на перечцi висiв казан. Коло казан навколiшках стояла Галя i, нахилившись, роздмухувала вогонь. Бiляве волосся впало iй на чоло, обличчя почервонiло з натуги. Вона була дуже гарна в цю хвилину, а Дорош, як i всi брати, не помiчав краси сестри.

На другому краю галявини стояла соснова брусована винниця, де були чани та дiжки, а коло неi рублена комора i хата для винникiв, що мешкали тут. Сонце ще не вийшло з-за лiсу, i на галявинi лежала ранкова сутiнь. Уся галявина заросла бур’янами та споришем, бо де оселилася людина, обов’язково за нею з’являлись бур’яни та спориш, нищили всi трави, що росли тут досi, i розташовувались, наче дома.