Шляхом бурхливим

Вiн навiв кiлька прикладiв зi свого рибальського життя, i хлопцi, розмовляючи таким чином i прибрiхуючи трохи, як це водиться серед мисливцiв та рибалок, дiйшли до своiх хат i розiйшлися.

Ворота батькового двору були одчиненi, а серед двору, стояв вiз з сiном. Пара сiрих волiв лежали коло вiйя з ярмом i ремигали. На вiйi сидiв маненький хлопець, Дорошiв брат, у солом’яному брилi i, звiсивши ноги, гойдав ними в повiтрi. В правiй руцi вiн тримав шматок паляницi, а в лiвiй – окраець житнього хлiба, по черзi вiдкусю-вав i iв то паляницю, то хлiб.

– Бровко! – крикнув Дорош.

Собака оглянувся i ще дужче замахав хвостом, а Дорошiв брат вiд несподiваного оклику коливнув ногами i звалився з вiйi. Хлiб випав з рук хлопця, бриль покотився по землi, а сам вiн повалився на спину i, дригаючи ногами, заревiв на весь двiр. Скориставшись з цiеi нагоди, Бровко пiдiбрав з землi хлiб i обережно, глянувши скоса на Дороша, витягнув у малого з руки i шматочок паляницi.

На крик хлопця з хати вийшла Дорошева мати i пiдняла його.

– Чого ти, Івасю? – обтрушуючи сорочку, спитала вона.

– Ги, ги! – пхинькав Івась.

– Вiн з вiйя звалився! – пояснив Дорош.

– А де тато?

– У садку, пiд грушею.

Батько Дорошiв, розкинувшись на весь свiй великий зрiст, лежав на животi пiд грушею, а голову вкрив хусткою вiд мушнi. Ноги вiн розкинув, наче букву iжицю, а на закаблуках чобiт виблискувала пара нових пiдковок.

Дорош хотiв був розбуркати батька, як з сусiднього садка, де був шинок, почувся голосний регiт i московська лайка.

– Ну, попадьотся, стерва, воеводе – он ему покажет!

Голос здався Дорошевi за знайомий. Вiн пiдiйшов до тину, що роздiляв садки, i, пiдвiвшись навшпиньки, заглянув у сусiднiй садок. Пiд яблунею коло хати стояв стiл з закускою й питвом, а за столом сидiло трое знайомих вже боярських дiтей. Вони вже були п’янi, голосно балакали i щохвилини вихиляли чарки.

– А здорово я ввернул челобiтную про запорожца! – долетiв до хлопця голос москаля в соболевiй шапцi. – Ха, ха! Наши ребята шутiть не будут: живо скрутят голубчiку рукi, да по сусалам. Я б ему, сукiному сину, весь чуб повидергал.

– А как ти узнал, что он запорожец? Все ведь онi черкаси, хох-латие!

– Прiгляделся я к нiм у Івашкi Серка, когда он полковнiком харьковскiм бил. Такi хохлов к нему немало хаживало.