Нічний репортер

Я навмисне ii сховав у куртцi. А ця ось, – я поплескав себе по спинi.

– Ви в типографiю?

Я глянув на годинник – за вiсiм десята.

– Якщо встигну.

– Ми вас пiдкинемо на автi.

Авто стояло за рогом.

– Як вам вдалося так вчасно? – запитав я.

– А ми тут прогулювалися неподалiк. Бачимо – комусь хочуть завдати хвилеву клямру[16 - Завдати хвилеву клямру – на якийсь час оглушити з метою грабунку.]. Ну ми й пiдбiгли.

– Ви менi так i не скажете, звiдки ви?

– Я ж вам уже сказав.

– Такоi органiзацii не iснуе.

– А ви уявiть собi, що iснуе, i все стане на своi мiсця. Так простiше.

Водiй, видно, був неабияким зухом, гнав мов шалений, аж гальма вищали на закрутах.

– А тi, що напали на мене, – люди Томашевича? – поцiкавився я.

– Напевно.

– Уявляю iхнi писки, коли вони принесуть шефовi ту статтю. Як ви гадаете – яким буде його наступний крок?

– Вирядить своiх хлопчикiв до типографii, – вiдповiв мiй рятiвник цiлком буденно.

– Що? – я отерп. – Томашевич пiде й на це?

– Чом би й нi? Цього разу вони можуть прихопити пукавки.

– Там е охоронець.

– Той старигань? Не смiшiть мене.

– Ч-чорт… я викличу полiцiю.

– І що? Приiде два набурмосених вуйка, покрутяться з годину, пояснять, що у вас, видно, не всi вдома, та й заберуться.

– Який же вихiд?

– Допишiть в кiнцi своеi статтi ще кiлька слiв.

– Кiлька слiв? Яких?

– Зовсiм невинних. А я з хлопцями чергуватиму бiля типографii аж до ранку. Ми маемо чим привiтати гостей.

– То що я повинен дописати?

Вiн продиктував, я занотував i здивувався:

– Тiльки й усього?

– Звичайно. А ви думали казна-що?

– Цi слова для вас мають якесь значення?

– Хочемо, щоб було ясно – Томашевич зiйшов назавжди з арени. Щоб нi в кого не закралися сумнiви, що на нього чекатиме суд. Ну, ось ми й на мiсцi. Щасливо.

– Дякую за все, – сказав я, вилазячи з авта. – Ми бiльше не побачимося?

– Хтозна. Львiв тiсний.

Редактор вже на мене чекав i поспiхом вихопив з моiх рук статтю та почав читати, час вiд часу гмикаючи, шлякаючи та огокаючи, а в мiру прочитання черговоi сторiнки вiдразу передавав набiрникам.

– Ну, не знаю… Не знаю, чим це закiнчиться. Але якщо Томашевич подасть до суду, то цього разу пiдеш до цюпи ти.

Так вiн натякав на тi трафунки, коли доводилося йому вiдсиджувати, бо редакцiя не могла собi дозволити заплатити штраф.

Я пробув у типографii всю нiч.