Нічний репортер

Вiн якусь хвилю стежив за рухом моеi ложки, врештi знову заговорив:

– Ми зовсiм недавно розпочали нашу дiяльнiсть.

– Добре, – кивнув я. – Пояснiть – отi знимки з борделю, якими Томашевич шантажуе, хто там зображений?

– Цього я вам не скажу. Вiн шантажуе не одну особу, а кiлькох.

– Чого ви домагаетесь?

– Справедливостi. Його треба зупинити.

– А звiдки я можу бути певен, що ви саме той, за кого себе видаете? Може, ви якраз людина Томашевича?

– Ще сьогоднi будете мати можливiсть переконатися. Я дам вам одну адресу в Станиславовi.

Чоловiк, до якого ви звернетеся, допоможе у збираннi матерiалiв.

– Виходить, мене позбавили будь-якоi iнiцiативи. Гадаете, я самостiйно не доберуся до сутi?

– Доберетеся, але це займе далеко бiльше часу. Ми просто хочемо вам допомогти. Самому вам доведеться порпатися надто довго. А вибори не за горами. Уявляете, що буде з державою, коли усiлякi томашевичi займуть вiдповiдальнi пости?

– Ого! То ви ще й полiтикою займаетеся.

– Не без цього. Ми не були певнi, що вас зацiкавить ця справа.

– Ви й зараз не можете бути певнi.

– Ваш вiзит до Мартинюка говорить сам за себе. А ще ви сьогоднi ж таки поiдете до Станиславова.

Його нахабство мене нервувало, але я вже сидiв на гачку, я вже попався, i протестувати було б марно та й не в моiх iнтересах.

– Щось вашi методи стеження мало схожi на поведiнку робiтничоi органiзацii, – закпив я.

– Гадаю, ви пробачите нас за цю маленьку сваволю. Часи мiняються, мiняються й методи, все прогресуе.

Помiтивши, що вiн збираеться йти, я запитав:

– Де менi вас шукати?

– Ми вас самi знайдемо.

Вiн встав i знову закашлявся, йдучи до дверей, при цьому я чув якесь дивне хрупання, здавалося, що то похрупують його мешти, а на столi, там, де перед тим лежав лiкоть його правоi руки, залишився папiрець. Я сягнув мовби за кошичком з нарiзаним хлiбом i, пiдхопивши записку, сховав ii до кишенi. Робив це якомога непомiтно, хоча гаразд i не усвiдомлював, навiщо така обережнiсть. Але якщо незнайомець не подав менi записку просто в руку, то, мабуть, на це були якiсь причини.

Обидвi молодички, завершивши ласування пампухами, виходили з кнайпи i далi щебетали, я зостався в залi сам. При буфетi молода вродлива касирка поправляла на головi зачiску, приглядаючись у дзеркало та надуваючи i без того повнi вуста. Кого тут було остерiгатися?

Я закiнчив iсти, розгорнув записку i прочитав: «Станиславiв. Вовчинецька, 38. Пан Дутчак». Вiдтак попросив дозволу зателефонувати.