Кар’єра Никодима Дизми

Чи вiдомо вам, що вони заборонили менi входити у палац? Наказали подавати менi iжу окремо? Заборонили вiдлучатися з парку, бо Куник велiв прислузi бити мене палицями, якщо вийду за межi?

– Але чому?

– Чому? Тому що для них я незручний, моi великопанськi манери нестерпнi для цього вискочня, цього байстрюка прачки, тому що тут паном маю бути я, а не цей мерзотний приблуда, тому що вiн нiяк не може примиритися з думкою, що справжнiй власник Коборова – це я, що у нашому родовому гнiздi хазяiном маю бути я!

– Так, значить, пан Куник… пан Куник узяв Коборово у посагу за вашою сестрою, графе?

Понiмiрський закрив обличчя руками й замовк.

Дизма побачив, як по довгих, неймовiрно тонких пальцях течуть сльози.

«Що за чорт?!» – здивовано подумав вiн.

Песик почав несамовито скиглити i спробував схопити штанину свого господаря. Той вийняв шовкову хусточку, вiд якоi йшов сильний запах парфумiв, i витер очi.

– Пробачте, пане. Трохи розладнанi нерви.

– Прошу, дуже прошу… – почав було Дизма. Обличчя графа викривилося в глузливiй посмiшцi.

– Що ви там «дуже просите»? Пане, як там вас, ви подобаетесь менi, тому я i плачу. Англiйцi у таких випадках говорять… Втiм, ви, напевно, не розумiете англiйськоi?..

– Нi, не розумiю.

– Ось i чудесно, – зрадiв граф, – не хотiв би вас засмучувати, ви менi подобаетеся! – Кiнчиками пальцiв вiн поплескав Диз-

41

му по плечу. – Як тiльки менi захочеться вилаяти вас, я зроблю це англiйською. Добре?..

– Добре, – покiрно погодився Никодим.

– Але не це головне.

Мушу наголосити: хоч Куник i шахрай, який видурив у моеi родини Коборово, обкрадати його не потрiбно, тому що в майбутньому я порушу проти нього судову справу i вiдберу маеток, а Нiну вiзьму пiд свою опiку. Котра година?

Дизма вийняв годинник.

– Пiв на восьму.

– Як? Вже? Менi потрiбно чимдуж у павiльйон, а то менi пiзнiше не дадуть вечерi. До побачення. Шкода, я хотiв вам ще багато чого розповiсти. Приходьте завтра в цей же час. Прийдете?

– Добре, прийду.

– І ще одне.

Борони Боже, не говорiть нiкому, що бачили мене i розмовляли зi мною. Дайте чесне слово!

– Чесне слово.

– Ну, вiрю вам, хоч i прiзвище, i зовнiшнiсть свiдчать, що ви низького роду, а у плебеiв честi немае. До побачення!

Вiн стрiмко обернувся i швидкою ходою попрямував дубовою алеею. За ним незграбно пiдстрибував собака.

– Божевiльний, – голосно сказав Дизма, коли вони сховалися за поворотом. – Точно божевiльний, але й наговорив же вiн усього!..