Кар’єра Никодима Дизми

Тут же йому пояснили, що вiн зовсiм нiчим не буде зв’язаний, бо якщо вiн не захоче проходити через iншi кiмнати до вестибюлю, може вийти в парк прямо через терасу, до ванноi вхiд з коридору, може вже хоч зараз викупатися пiсля дороги – все для нього приготовано, якщо вiн не дуже втомився i побажае вийти до снiданку, то принесе цим велике задоволення. І йому, Куницькому, i панi буде дуже приемно.

Залишившись нарештi сам, Дизма швидко розпакував валiзи, поклав речi до шафи i пiшов до ванноi кiмнати. Нiколи в життi ще йому не доводилося митися у ваннi.

Останнiм часом вiн навiть не мiг собi дозволити загальну лазню. Про це красномовно свiдчила вода у ваннi, каламутна i чорна пiсля його купання. Дизма довго манiпулював, аж поки знайшов на днi ванни ланцюжка, потягнув за нього i спустив компрометуючу брудну воду. Обполоснувши ванну, вiн причесався, надягнув пiжаму i, повернувшись у спальню, зi здивуванням виявив, що за час його вiдсутностi прислуга почистила костюм i черевики.

– Чорт забирай! Тут тобi й пальцем ворухнути не дадуть! – з подивом подумав Дизма.

Не встиг вiн зав’язати краватку, як постукали у дверi, i з’явився Куницький, свiжий i дуже балакучий.

Кiмната, куди вiн увiв Дизму, бiльше заслуговувала на назву зали. Їi було викладено панелями з якогось темного дерева, що справляло гнiтюче враження. Уздовж стiн стояли красивi буфети зi скляними дверцятами, виблискуючи зсередини багатством срiбла i кришталю; невеликий бiлий стiл, сервiрований на чотири персони, видавався виставкою унiкального посуду, якого вистачило б на увесь штат поштовоi контори в Лисковi.

– Моi панi зараз прийдуть, вони закiнчують одягатися. Може, тим часом, дорогий пане Никодиме, ви оглянете кiмнати на першому поверсi, тому що другий – хе-хе-хе! – пiд забороною для нашого огляду: розумiете – дами. Як вам подобаеться мiй маеток? Сам все проектував, все сам робив, сам давав вказiвки архiтекторовi, пiклувався про найменшi дрiбницi…

Куницький, взявши Дизму пiд руку i дрiбочучи бiля нього, раз у раз заглядав у вiчi.

Коборовський палац, як i усе Коборово, поясняв господар, – то його гордiсть. Ще кiлька рокiв тому тут була глушина, напiвзруйнована садиба, яку б i не грiх було знести, зруйнованi господарськi будiвлi, земля переважно лежала облогом. А сьогоднi – диво, лялечка, все упорядковано систематичною, наполегливою працею.

Ступаючи по м’яких килимах, вони проходили кiмнатами, обставленими так розкiшно, що Дизмi годi було й уявити.