Щасливий принц

Тодi вiн закружляв навколо, черкаючи крилами по водi i здiймаючи срiбнi бризки, – це було його освiдчення в коханнi. І так воно тривало все лiто.

– Такий зв’язок – просто смiхота, – гомонiли iншi стрижi. – У цiеi Очеретини нi гроша за душею, а родичiв купа! – І справдi, очерету на рiчцi було повно.

А потiм прийшла осiнь, i всi птахи подалися геть.

Наш Стрижик почувався зовсiм самотнiм, а це шляхетне кохання почало йому набридати. «Вона така мовчазна, – думав вiн про Очеретинку, – але, боюся, надто легковажна: тiльки й робить, що заграе з вiтром!» То була правда – при найлегшому вiтерцi Очеретинка починала вихилятись на всi боки.

«До того ж вона домосiдка, – мiркував вiн далi, – а я люблю подорожi, i моя дружина, звiсно, теж мае iх любити!»

– Ти полетиш зi мною? – врештi-решт спитав вiн в Очеретинки. А та лише похитала головою – вона ж була справдi прив’язана до свого дому.

– Отже, ти просто смiялася з мене! – вигукнув Стриж. – Я лечу до Пiрамiд. Прощавай! – І з цими словами майнув геть.

Вiн летiв цiлiсiнький день i надвечiр опинився у мiстi.

– Де ж менi зупинитись? – мовив вiн сам до себе. – Сподiваюся, в цьому мiстi менi влаштують гiдну зустрiч!

Раптом вiн побачив статую на високiй колонi.

– Отут я й ночуватиму, – вирiшив Стриж. – Чудове мiсце, та ще й на свiжому повiтрi!

І вмостився бiля нiг Щасливого Принца.

– У мене буде золота спальня, – втiшно зауважив вiн, роззирнувшись довкола, i вже збирався спати; аж раптом, коли вiн поклав голову пiд крило, згори на нього впала велика крапля.

– Що за диво! – вигукнув Стриж. – На небi анi хмаринки, зорi свiтять ясно – звiдки ж дощ? Нi, погода на пiвночi Європи просто жахлива. Пригадую, Очеретинка любила дощ, та iй завжди було байдуже до iнших.

Впала друга крапля.

– Коли статуя не захищае вiд дощу, нащо вона потрiбна! – обурився Стриж. – Краще пошукаю якогось затишного димаря.

Та щойно вiн розправив крила, щоб злетiти, впала третя краплина – i Стриж, позирнувши вгору, зойкнув з подиву.

Що ж вiн побачив?

Очi Щасливого Принца були повнi слiз, i сльози котилися по його золотих щоках. А лице, осяяне мiсячним свiтлом, було таке прекрасне, що малий Стриж вiд душi пожалiв його.

– Хто ти? – спитав вiн.

– Я Щасливий Принц.

– То чого ж ти плачеш? – допитувався Стриж. – Ти мене геть промочив.

– Коли я був живий i мав людське серце, – вiдповiв Принц, – я не знав, що таке сльози. Адже я жив у розкiшному палацi Сан-Сусi, де немае мiсця журбi.