Щасливий принц

В усьому селi нi в кого не було такого гарного саду, як у малого Ганса. Там росли i запашнi гвоздики, i левкоi, i жовтцi. Були там i червонi та жовтi троянди, i лiловi первоцвiти, i фiалки – золотистi, блакитнi й бiлi, водозбiр i серцевик, майоран i базилiк, i примули, i пiвники, i нарциси, i пiвонii. Коли вiдцвiтали однi квiти, приходив час цвiсти iншим, i тому на сад завжди любо було глянути, а запах там стояв просто чудовий.

У малого Ганса було багато друзiв, i найкращим з них був Великий Х’ю, Мiрошник. Справдi, цей багатiй так любив малого Ганса, що, проходячи повз його садок, на знак дружньоi приязнi завжди перехилявся через паркан i зривав собi великий букет квiтiв або повну жменю любистку, а як була пора врожаю, то напихав собi повнi кишенi стиглих слив та вишень.

– У справжнiх друзiв усе мусить бути спiльним, – часто примовляв Мiрошник, i Ганс, посмiхнувшись, кивав у вiдповiдь. Вiн дуже пишався тим, що мае друга з такими благородними думками.

Звичайно, сусiди подеколи дивувалися, що багатий Мiрошник нiчим не вiддячить малому Гансу, хоч мае сотнi мiшкiв борошна у клунi, шiсть молочних корiв i велике стадо овець; але Ганс нiколи не замислювався про такi дрiбницi, i нiщо його так не тiшило, як усi тi гарнi слова, якими Мiрошник описував справжню дружбу.

Так вiн собi жив i працював у своему саду. Навеснi, влiтку та восени йому жилося зовсiм непогано, та о зимовiй порi, коли вже не було нi квiтiв, нi фруктiв, аби продати iх на ринку, Ганс дуже потерпав вiд холоду та голоду i часто лягав спати, повечерявши жменькою сушених груш чи засохлих горiхiв.

– Поки не зiйде снiг, нащо й ходити до малого Ганса, – казав Мiрошник своiй жiнцi. – Коли люди-на у скрутi, iй не до гостей. Нехай краще побуде на самотi. Принаймнi так я розумiю обов’язки справжнього друга i гадаю, що я цiлком правий. Почекаю до весни, а тодi вже зберуся його вiдвiдати. Вiн зможе подарувати менi повний кошик первоцвiтiв, а це ж для нього така радiсть.

– Так, ти завжди дбаеш про iнших, – вiдповiла дружина, затишно вмостившись у крiслi перед коми-ном, де палали сосновi дрова. – Як це гарно з твого боку! А коли ти говориш про дружбу, просто заслухатись можна. Священик – i той не вмiе так красно говорити, дарма що живе у триповерховiм будинку i носить на пальцi золотий перстень.

– А чом би не запросити малого Ганса до нас? – спитав малий Мiрошниченко.