Щасливий принц

І опiвднi люди, що йшли на ярмарок, побачили, як Велетень граеться разом з дiтьми в найгарнiшому саду, що е в свiтi.

День непомiтно минув у веселих забавках, а ввечерi дiти прийшли попрощатися з Велетнем.

– А де ваш малий приятель? – спитав Велетень. – Отой хлопчик, якого я посадив на дерево.

Велетень полюбив цього хлопчика найбiльше, бо той поцiлував його.

– Ми не знаемо, – вiдповiли дiти. – Вiн, мабуть, пiшов.

– Скажiть йому, нехай приходить завтра, – попросив Велетень. Але нiхто з дiтей не знав, де живе цей хлопчик, i нiхто не бачив його ранiше; i Велетень дуже засмутився.

Щодня пiсля урокiв дiти приходили гратися з Велетнем. Але того хлопчика, якого Велетень так полюбив, серед них не було нiколи. Велетень був добрим до всiх дiтей, проте дуже сумував за своiм малим другом i часто про нього згадував.

– Як би я хотiв його побачити! – говорив вiн.

Минули роки, Велетень постарiв i занедужав. Тепер вiн бiльше не мiг гратися разом з дiтьми. Сидячи у великому крiслi, вiн дивився, як вони бавляться, i милувався своiм прегарним садом.

– У мене багато чудових квiтiв, – казав вiн, – але дiти милiшi вiд усiх квiток.

Одного зимового ранку, вдягаючись, вiн поглянув у вiкно. Тепер вiн любив навiть Зиму, бо знав, що Зима – це просто сон Весни, коли квiти спочивають. І, поглянувши у вiкно, вiн здивовано протер очi, а тодi глянув ще раз.

Та й було чому дивуватись! Дерево в дальнiм кутку саду стояло уквiтчане бiлим цвiтом, а гiлки в нього сяяли, мов золотi, i хилилися пiд вагою срiбних плодiв.

Не тямлячись з радощiв, вiн вискочив надвiр, пробiг по травi й кинувся до хлопчика. Та щойно вiн ступив ближче, лице його затьмарилося гнiвом i вiн спитав:

– Хто насмiлився тебе поранити?

На долонях хлопчика були двi кривавi рани вiд цвяхiв, i такi самi рани були на обох його ступнях.

– Хто насмiлився тебе поранити? – закричав Велетень. – Скажи, i я вiзьму великий меч i вб’ю його!

– Нi, – вiдповiв хлопчик.

– Хто ти? – насилу промовив Велетень, i дивний страх обiйняв його, i вiн впав на колiна перед дитиною.

А хлопчик усмiхнувся й мовив:

– Колись ти дозволив менi гратися у твоему саду, а тепер я вiзьму тебе у свiй сад, що зветься Раем.

І коли дiти знов прийшли до саду, вони побачили, що Велетень лежить мертвий, а осяйне дерево ронить на нього своi бiлi квiти.