Романи

вибачився за те, що змушений збиратися й митися, пояснивши, що вiзит надто термiновий i важливий. Учитель пропустив його слова повз вуха i сказав:

– Ви повелися досить невиховано з паном старостою, цим старшим, поважним, заслуженим i досвiдченим чоловiком.

– Я нiчого не знаю про свою неввiчливiсть, – вiдповiв К. i почав витиратися. – Але правда й те, що гречнiсть була менi зовсiм не в головi, бо йшлося про мое iснування, яке опинилося пiд загрозою через ганебне недбальство у веденнi канцелярських справ, подробицi я не мушу вам пояснювати, бо ви також належите до цiеi структури.

– Кому вiн мiг би на вас поскаржитися? – запитав учитель. – А навiть якщо вiн i мав би таку можливiсть, то хiба вiн iз тих людей, якi скаржаться? Єдине, що було зроблено, – це невеличкий протокол, що його вiн менi надиктував, з якого я достатньо довiдався про характер ваших висловлювань.

К. був зайнятий пошуком гребiнця, який Фрiда, напевно, кудись прибрала, i запитав:

– Як ви кажете? Протокол? Складений за моею спиною постфактум та ще й людиною, яка взагалi не була присутня пiд час розмови? Непогано.

– Нi, – вiдповiв учитель. – Напiвофiцiйна, протокол також напiвофiцiйний; його було складено тiльки тому, що в нас заведено в усьому дотримуватися порядку. У кожному разi, цей протокол iснуе, i вiн не свiдчить на вашу користь.

К. нарештi знайшов гребiнець, який впав у лiжко, i сказав уже спокiйнiше:

– Нехай собi iснуе.

– Нi, – вiдповiв учитель. – Але я не автомат i змушений був висловити вам свою думку. Мое доручення – наступний доказ доброго ставлення пана старости до вас, я повторюю, що ця прихильнiсть для мене незрозумiла, i я виконую його прохання тiльки через свое службове становище, а також найглибшу повагу до пана старости.

К. помився i зачесався, тепер сидiв за столом, чекаючи на сорочку та одяг; його не надто цiкавило те, що мав сказати вчитель; крiм того, на нього справило враження сказане господинею про старосту.

– Обiдня пора вже позаду? – запитав вiн, думаючи про своi подальшi плани, але потiм спохопився: – Ви мали переказати менi щось вiд старости.

– Так, – сказав учитель, знизавши плечима, нiби струшував iз себе всю вiдповiдальнiсть. – Пан староста побоюеться, що ви з власноi iнiцiативи чинитимете якiсь необдуманi речi, якщо вирiшення вашоi справи затягнеться надовго.