Романи

Тож уявiть собi мое розчарування, пане землемiр, коли тепер, пiсля щасливого завершення цiлоi справи, – а вiдтодi теж минуло чимало часу, – раптом з’являетеся ви, i все знову може початися спочатку. Думаю, ви зрозумiете мою позицiю, коли я намагатимуся, наскiльки зможу, не допустити цього.

– Звичайно, – сказав К. – Але ще яснiше я усвiдомлюю, що тут коiться страшенне неподобство зi мною, а точнiше, iз самим законом. І я зумiю захистити себе вiд цього.

– Як ви збираетеся це робити? – запитав староста.

– Цього я не можу вам сказати, – вiдповiв К.

– Я не хочу виглядати влiзливим, – сказав староста. – Але дозволю собi нагадати, що в моiй особi ви маете, – я не скажу друга, бо ми зовсiм чужi одне одному, – але до певноi мiри дiлового партнера. Я не дозволю тiльки одного: щоб вас зарахували землемiром, а в усьому решта ви завжди можете на мене розраховувати, ясна рiч, у невеликих межах моiх повноважень.

– Ви постiйно говорите про те, – сказав К., – що мене потрiбно зарахувати на посаду землемiра, але ж мене вже зарахували.

Ось вам, будь ласка, лист Кламма.

– Лист Кламма, – сказав староста. – Вiн цiнний i важливий завдяки пiдписовi Кламма, який виглядае справжнiм, та що стосуеться всього решта, хоча я не наважуюсь самостiйно висловлюватись iз цього приводу. – Мiццi! – вигукнув вiн, а потiм: – Що ви там робите?

Помiчники i Мiццi, яких так надовго випустили з поля зору, здаеться, так i не знайшли потрiбний документ, тому хотiли запхнути всi папери назад до шафи, але це iм не вдалося, бо безладно розкиданi документи не влазили.

Тому вони придумали вихiд, – мабуть, iдея належала помiчникам, i тепер вона втiлювалася в життя. Вони поклали шафу на пiдлогу, запхнули до неi всi папери, потiм разом iз Мiццi сiли на дверцята шафи i тепер повiльно натискали на них.

– Отже, документ не знайдено, – сказав староста. – Шкода, але ви вже знаете суть справи, тож документ нам нiбито без потреби, хоча його, ясна рiч, неодмiнно буде знайдено, швидше за все, вiн у вчителя, у нього ще багато рiзних паперiв.

Пiдiйди, будь ласка, ближче зi свiчкою, Мiццi, i прочитай менi цього листа.

Мiццi пiдiйшла, – вона виглядала ще сiрiше й непомiтнiше, коли сидiла на краечку лiжка i притискалась до свого повнокровного чоловiка, який ii мiцно обнiмав. У свiтлi свiчки було видно тiльки ii маленьке обличчя, чiткi й суворi риси якого трохи пом’якшив час. Вона зазирнула в лист i шанобливо склала руки. «Вiд Кламма», – сказала вона.