Романи

Як собаки нестямно розгрiбають землю, так гребли й вони в тiлах одне одного, а потiм безсило i розчаровано, намагаючись ухопити хоча б останнiй шматок щастя, кожен проводив язиком по обличчю iншого. Тiльки втома заспокоiла iх i примусила вiдчути вдячнiсть. До кiмнати увiйшли служницi.

– Дивись, як вони тут розляглися, – сказала одна й спiвчутливо накрила iх хустиною.

Пiзнiше, коли К. вiдкинув хустину й озирнувся, то побачив, i це його зовсiм не здивувало, що помiчники знову сидять у своему кутку, показують пальцями на К.

i, перебиваючи один одного, вiддають йому честь, а зовсiм поряд iз лiжком сидить господиня i плете шкарпетку, ця маленька робота зовсiм не личить до ii велетенськоi постави, яка заступила собою майже все освiтлення в кiмнатi.

– Я вже давно чекаю, – сказала господиня й пiдняла свое широке обличчя, на якому вже було багато зморшок, хоча загалом воно виглядало ще достатньо гладеньким i нагадувало про колишню привабливiсть. Цi слова прозвучали як докiр, дуже недоречний, бо К. не просив ii приходити.

Тому вiн лише кивнув, пiдтверджуючи ii слова, i сiв, прямо тримаючи спину. Фрiда також устала, але вiдiйшла вiд К. i сперлася на крiсло, в якому сидiла господиня.

– Чи не могло б те, що ви збираетеся менi сказати, панi господине, – розсiяно запитав К., – зачекати, поки я повернуся вiд старости? У мене з ним важлива розмова.

– Моя важливiша, повiрте, пане землемiр, – сказала господиня. – Там iтиметься, я пiдозрюю, всього-на-всього про роботу, а я хочу поговорити про людину, про Фрiду, мою бiдну дiвчинку.

– Он воно що, – сказав К. – Тодi будь ласка, хоча я й не розумiю, чому б не залишити цi справи на вирiшення нам обом.

– З любовi й турботи, – вiдповiла господиня i притягла до себе голову Фрiди. Фрiда стоячи досягала лише до плеча господинi, що сидiла в крiслi.

– Якщо Фрiда так вам довiряе, – сказав К., – то i я не можу iнакше. А крiм того вона нещодавно назвала моiх помiчникiв вiдданими, тож тепер ми всi стали друзями. Отже, панi господине, скажу я вам, найкраще буде, якщо ми з Фрiдою одружимося.

І то якнайшвидше. На жаль, на превеликий жаль, я не зможу замiнити Фрiдi те, що вона через мене втратила, – посаду в «Панському дворi» та прихильнiсть Кламма.

Фрiда пiдняла очi, вони були повнi слiз i цiлком позбавленi переможного виразу.

– Чому я? Чому вибрали саме мене?

– Як так? – в один голос запитали господиня i К.

– Вона розгублена, бiдна дитина, – сказала господиня, – бо ж так багато щастя й нещастя водночас.