Рівно/Ровно (Стіна): нібито роман

Озирнувшись на свiй колектив, вiн коротким поглядом встановив тишу i непорушнiсть у лавах, пiсля чого, кашлянувши, проголосив:

– Увага всiм!.. Сьогоднi у нас вiдбудеться зустрiч з нашим… як би сказати… колегою… захiдноровенським автором… лiтератором… письменником… Ецiрваном Шлоймою Васильовичем… який… тимчасово проживае… i працюе… у Захiдному… окупованому… секторi нашого мiста…

Три крапки у його прямiй мовi були твердi й об’емнi. Було навiть чути, як вони, повисiвши мить у повiтрi, осипаються на пiдлогу, поцокуючи, немов вiдстрiлянi гiльзи.

– Ми зараз… по черзi…. познайомимося з нашим… гостем… з нашим захiдноровенським колегою… i потiм… ми продовжимо роботу… нашу працю… над якою ми з вами… працюемо… вже тривалий час. Крiм того… у нас сьогоднi… е й iншi гостi… iнший гiсть… – По цих словах дядечко з черевцем зробив три кроки назустрiч Шлоймi й тицьнув йому свою правицю. – Трохим Зубчук, вiдповiдальний секретар i голова Ровенського вiддiлення Спiлки письменникiв.

Шлойма потис простягнуту йому долоню. Вiн знав Зубчука iще з часiв единого мiста, але не був знайомий особисто, нiколи не був йому вiдрекомендований, тож подумав, що той просто не пам’ятае його. Та вже наступний письменник, який услiд за Зубчуком простягнув Шлоймi руку й вiдрекомендувався: «Петро Тимчук», був у тому, попередньому життi коли не близьким товаришем, то принаймнi добрим знайомцем. Рокiв десять тому Тимчук вiв вiддiл культури в обласнiй молодiжцi, писав доволi дотепнi фейлетони, i в киiвському видавництвi «Молодь» готувалася до друку збiрка його гуморесок.

– Та ми ж начебто знайомi, Петре… – про всяк випадок неголосно й конфiденцiйно промовив Шлойма до гумориста.

– Ми не можемо бути з вами знайомi, бо наше вiддiлення СП СРУ веде свое нове лiточислення тiльки пiсля недавньоi перереестрацii членiв! – вiдбарабанив у вiдповiдь Тимчук, не клiпнувши жодним з двох очей, а лише спрямувавши прямий, наче багнет, погляд кудись у Шлойми над головою.

– Ну нi, то й нi. Можливо, я обiзнався, – так само голосно, в унiсон гумористовi пiдхопив i Шлойма. Видно, зараз лiпше i справдi першому не признаватись. Хто зна, що у них за правила тут такi.

Наступнi письменники, якi пiдiйшли знайомитись, виявилися братами або однофамiльцями. Коли перший з них назвав свое прiзвище, Шлоймi здалося, що вiн не дочув.