Кандід, або Оптимізм

 – Та невже ви не пiзнаете свого любого Панглоса?

– Що я чую? Це ви, мiй дорогий учителю, ви в такому жахливому станi! Яке ж лихо вас спiткало? Чому ви уже не в кращому iз замкiв? Що сталося з Кунiгундою, цiею перлиною серед дiвчат, цим найвищим витвором природи?

– Не сила менi говорити, – сказав Панглос.

Кандiд зразу ж повiв його до хлiва анабаптиста i дав йому попоiсти трохи хлiба, а коли Панглос дещо пiдкрiпився, Кандiд спитав:

– А що з Кунiгундою?

– Вона померла, – вiдповiв той.

Кандiд зомлiв на цьому словi; приятель очутив його поганим оцтом, якого випадково знайшов трохи в хлiвi. Кандiд розплющив очi.

– Кунiгунда померла! О найкращий iз свiтiв, де ти? Але ж вiд якоi недуги вона померла? Чи не тому, що бачила, як мене вигнали з прекрасного замку ii батька важкими стусанами?

– Нi, – вiдповiв Панглос, – iй розпороли живiт болгарськi солдати, натiшившись з нею перед тим, як тiльки можна; вони провалили голову бароновi, що хотiв ii боронити; баронесу порiзали на шматки; з моiм бiдолашним вихованцем зробили те саме, що i з його сестрою; що ж до замку, то вiд нього не лишилося й каменя на каменi – нi клунi, нi барана, нi качки, нi дерева; але за нас вiдомстили, бо авари зробили те саме в сусiдньому маетку, що належав болгарському пановi.

По цiй мовi Кандiд знову зомлiв; але, прийшовши до тями i сказавши все, що треба було сказати, вiн запитав про причину й наслiдок та про достатню пiдставу, що довела Панглоса до такого жалюгiдного стану.

– Горе мое! – вiдповiв той. – Ця причина – кохання: кохання, що тiшить людський рiд, що охороняе всесвiт, душа всiх чулих iстот, нiжне кохання.

– Горе! – мовив Кандiд. – І я знав кохання, цього владаря наших сердець, цю душу нашоi душi. Воно коштувало менi одного поцiлунку i двадцяти штовханiв ногою в зад… Але як ця прекрасна причина могла довести вас до такого жахливого наслiдку?

Панглос вiдповiв на це так:

– О мiй любий Кандiде! Ви знали Пакету, цю гарненьку служницю нашоi вельможноi баронеси; я зазнав у ii обiймах райських утiх; це вони спричинилися до тих пекельних мук, що жеруть мене тепер.