Антологія української готичної прози. Том 1

Так що ж бо: хоч йому кажи, хоч не кажи, вiн нiчого i не тямить!

І правда ж бо була. Сидить Нечипiр та тiльки здиха, бо горiлка з нього дух пре; мусить щось i сказати, так i рота не роззявить, i язика не поверне, неначе вiн йому повстяний; тiльки, як той сич, лупа бровами, бо вже очей зовсiм не видно: позападали i злiпилися.

Лаяла його жiнка, лаяла на всi заставки, далi-таки, сяк не так, жалко його стало, бо усе вiн таки був iй муж, а тут же i пущання: як таки не заговiвши?

– Чи не хочеш вечеряти? – пита Прiська.

 – Чи ти тямиш, який сьогоднi день? Чи так, як собака, i ляжеш?

А Нечипiр мав щось сказати, та й не здужав, i тiльки дужче засiп. А Прiська усе йому таки з вечерею; постановила та й каже:

– На ж, от тобi макортет[1 - Макортет – макiтра.] з варениками; iж та лягай спати та уставай до вутренi, щоб ти менi говiв на сiм тижнi. На, п’янице, от тобi й свiтло: повечеряй, погаси та й лягай, вже не рано. – Сее кажучи, постановила йому макортет з варениками i каганець, а сама, лягаючи спати, ще таки йому приказуе: – Гляди ж, як повечеряеш, то онде у водянчику вода, пополощи гарненько рот, щоб не зосталося у ротi сиру, щоб часом завтра, не хотячи, не оскоромився.

А далi, разiв з п’ять тяжко здихнувши, повернулась i заснула.

Хоч Нечипiр i крiпко п’яний був, а таки як запахли йому вареники, то й очуняв трохи, та за ложку, та у макортет, i став iх глитати. Що йому там жiнка нi наказувала, вiн собi i байдуже: iсть собi, небога, та сопе на усю хату. Вже й жiнка заснула, а вiн знай мота вареники… далi став куняти, а сам знай пха у горло… далi уложив руку у макортет… похиливсь… тут i каганець погас… захрiп наш неборак на усю хату!

Скiльки вiн там спав, хто його зна; аж ось, поворухнувшись, чуе – дзвонять до церкви.

Що тут робити? Вiн би i не пiшов, так жiнка загадала йому говiти, щоб неодмiнно йшов до утренi. «Не послухати ii, – дума собi, – так битиме за се, та битиме й за те, що я учора п’яний був; а як пiду, то, може, за учорашню гульню, як стану проситись, то i змилосердиться. Пiду!..»

От схопивсь швиденько, помацки знайшов шапку та й вийшов мерщiй з хати, а про те, що жiнка наказувала, щоб рот виполоскав, йому i невтямки було, та троха таки чи й чув вiн се учора.

Нiч була темна, а церква не з так далеко. Дивиться Нечипiр, у церквi свiтиться i на дзвiницi дзвонять у скликанчик, що на коромислi, звичайно як у пiст. Вiн i став поспiшати до церкви.

Увiйшов у цвинтар, аж дiтвори, дiтвори… видимо-невидимо!..