Антологія української готичної прози. Том 1

Не лякайся, вони зачiпати тебе не будуть; межи них зустрiнеш Вужевого короля. Постели перед ним бiлу хустку, стань на колiна i поклонися; вiн кине тобi на хустку свою Золоту Корону i з громадою своiх вужiв пiде в зимовi схови. Слухай ще, дам тобi пересторогу: iдучи вночi на Лосину гору, не лякайся нiчого i нiчому не дивуйся, iнакше даремнi будуть твоi зусилля. Коли матимеш у себе Вужеву Корону, то цей чорний собака, який тепер перед тобою, завжди, як тiльки пiдеш на лови, стрiне тебе i поведе лiсовими стежками, i щоразу настрiляеш стiльки, скiльки схочеш.

Але нiколи не лякайся нiчого i не дивуйся нiчому, бо коли похитнешся серцем або духом – не буде тобi щастя. Не пускай в душу сумнiви.

По цих словах вiн сховався в гущавинi, i собака пiшов за ним.

Семен провiв поглядом незнайомого, довго стояв задумавшись, та врештi подався до хати, узяв бiла хустку i зi стрiльбою за плечима рушив до Лосиноi гори. Коли зайшов у дикий пралiс, то вже сутенiло, темнiше i темнiше робилося серед густих сосен i ялин. А вiн далi й далi йшов у глиб лiсу.

Вечiр поволi перейшов у нiч.

Глянув увись – ледве кiлька зiрок на небi побачив крiзь гiлля. Жодноi людини не було на ту пору в лiсовiй пустелi, навколо чув тiльки крики сов i пугачiв та в гущавинi тупiт переполоханого звiра. А що не раз випало йому блукати серед ночi по лiсу, то дорога ця не страхала його.

Опiвночi лютi почвари оточили ловчого. Бачить, як наближаеться величезний ведмiдь на заднiх лапах, рикае i вже хоче напасти; зграя вовкiв, наiжившись i свiтячи очима, загрожуе кривавими пащеками.

Семен вiдважно йшов серед хижацькоi зграi. Заступив йому дорогу вищий за лiс велет, що вирвав велику ялицю i вимахував нею в повiтрi. Проте ловець смiливо минае все це.

Мiсяць визирнув з-за хмари. Здаеться Семену, що виходить вiн з лiсу i бачить вдалинi палац, який свiтиться золотом i срiблом; пiдходить до тiеi чудовоi будiвлi, минаючи чарiвний сад, де мовби весна i лiто зiйшлися разом: тут цвiли найдивовижнiшi квiти i достигала найкраща садовина. Зозуля сумним голосом озивалася на деревi; затьохкав соловей в хмизняку; чути чудовнi голоси дроздiв i шпакiв, i розумiе Семен iх веселi спiви.

Спiткали його дiвчата з вiнками на головах, танцюючи, вабили до себе. Вiн минув усi тi дивиса, не задивляючись i не зважаючи на них.

Зникли чарiвнi марева, подув осiннiй вiтер, i Семен побачив на сходi червоне небо. Скоро зiйде сонце – i вiн приспiшив кроку до Лосиноi гори. Коли прийшов на призначене мiсце, побачив гурт вужiв.