Антологія української готичної прози. Том 1

 – Напевно, скарби шукаеш?

– Шукаю, але чого ти прийшов? Ти затримав мене на порозi великого багатства, вирвав з рук моiх щастя, отже заслужив, аби я тобi голову каменем розкроiв.

– Не гнiвайся. Я розкажу про кращi скарби. – І, сiвши бiля нього на каменi, сказав: – Слухай, Василю, лiпше йди додому. Здоров’я, поштива праця – це найдорожчий скарб для гарного чоловiка. Погано, коли хто шукае допомоги вiд нечистого. Ти ще молодий, працюй, Бог допоможе. Антiн, опiкун твiй, дiтей не мае; коли будеш слухняним, то все, що мае, тобi заповiсть.

Василь розгнiвано сплюнув i, бурмочучи щось, одiйшов.

З того часу не вертався додому. Антiн, бачачи його велику затятiсть, заспокоiвся i чекав, що з цього вийде. Знайомi приносили рiзнi звiстки про Василя. Однi казали, що знайшов якусь гультяйську зграю та зайнявся розбоем, а набутi грошi пропивае в шинку. Іншi – що живе в Орини, навчаеться чарам, i навiть бачили, як вiн з Галею i Ориною ходив лiсами i болотами бiля озер, збираючи трави, на яких нiколи роса не висихае.

Мартин хотiв би зустрiтися з ним, але не випадало. Не насмiлювався йти до Орининоi хати, боявся гостинностi чарiвницi.

Одного разу в недiлю надвечiр подався Мартин до шинку з надiею, що, може, зустрiнеться з Василем. У шинку було людно, Мартина запросили до столу, частують горiлкою. Жид Есель радий гостям, наливае горiлку, ставить на стiл i крейдою записуе на стiнi рахунки, домовляючись, що коли восени буде новий хлiб, то приiде до них, пригостить господарiв горiлкою, а тi вiддячать збiжжям.

Зайшла мова про Василя i його любку, однi хвалили Галю, що гарна дiвчина i була б доброю жiнкою, коли б вийшла замiж за гарного чоловiка, а не за Василя, який побратався з чортом; iншi ж Василя, Галю i Орину називали негiдними людьми. Коли ця суперечка затягнулася, Есель, що стояв у кiнцi столу, сказав:

– Послухайте, ви несправедливi до Василя. Василь – чоловiк добрий i дбайливий; коли прийде з товаришами до мене, то завжди платить готiвкою.

Раптом вiдчинилися дверi‚ i зайшов Василь з пiднятою головою, шапка – набакир, а з ним кiлька дружкiв. Роззирнувся й, побачивши Мартина, насупив брови.

– Як ся маеш, Василю? – привiтався Есель. – Давно тебе не бачив, вже днi три.