Антологія української готичної прози. Том 1

Золото i срiбло ряхтить, а яка з нього користь? А мiг би дива творити. Мiг би збудувати кращий будинок, анiж цей; такий, про який у казках оповiдають, що весь свiтиться золотом i срiблом. Мiг би й сад розбити, як той, де дозрiвали золотi i срiбнi яблука, де спiвали б райськi птахи; пiд вiкном росли б у нього квiти, яскравiшi за зорi на небi. З’iхалися б чимало панiв подивитися на тii дива. І жив би вiн краще за короля. Ти юна, пристойна i розумнiша за нього, то почни сама господарювати, а я буду тобi помагати, i ми здивуемо свiт.

Говорячи так, вiн сiв на лаву бiля неi. Гапка, зазираючи йому в очi, спитала:

– Чи давно ти знайомий з моiм чоловiком?

– Знаю його з дитинства. Я мандрую по свiту i служу щасливим людям. Ти щасливiша за iнших i я тобi хочу щиро служити.

– Хто ж ти такий i як твое iм’я?

– Навiщо тобi знати мого iм’я? Я твiй приятель. Погодься тiльки на моi бажання i моi послуги, а згодом довiдаешся про все. – І, сиплючи золото на землю та дивлячись на Гапку, додав: – Бачиш, що я можу.

– Я не хтива, хочу тiльки спокою душi. І нехай мене опiкае Пречиста.

Ледве вимовила вона iм’я Матерi Божоi, як гiсть спалахнув полум’ям i зник у млi ока.

Гапка з пронизливим криком вибiгла за дверi i знепритомнiла. На ii крик позбiгалися парубки, знайшли ii у сiнях: вона лежить, як нежива. Ледве ii отямили.

Безсонна була та нiч. Не спала Гапка, сидiли коло неi ii слуги, хвилюючись за здоров’я панi.

Вранцi повернувся до хати Карпо. Коли йому розповiли про цю пригоду, вiн поблiд i з тривожними думками довго походжав сюди-туди.

– Що ж ти наробила? Коли посiяно, треба жати, а iнакше – людям на посмiх.

– Не сiяла я того лихого зерна, – вiдповiла вона, плачучи. – Лучче померти, нiж скористати з того жнива.

Вiн кинувся до жiнки з кулаками, але вона вискочила за дверi i сховалася, поки не минула його лють.

Вiдтодi Карпо зовсiм занехаяв господарство i рiдко коли посилав на панщину своiх парубкiв.

Економ дивився на це крiзь пальцi i все йому дарував, адже Карпо заявив пановi, що хоче бути вiльним, i великi грошi обiцяв, щоб викупити себе i землю, на якiй жив.

Якось увечерi в будинку за своiм звичаем Карпо схопився, пiдiйшов до вiкна i сiв у задумi. Чути було, що вiн розмовляв сам iз собою. Дружина попросила його, щоб вiн заспокоiвся. Карпо тiльки вiдказав:

– Повернуся завтра, – гримнув дверима i пiшов невiдомо куди.

Гапка покликала до себе знайому жiнку, бо боялася одна ночувати.