Антологія української готичної прози. Том 1

Усвойський тримав цю пригоду в таемницi i думав, як би то позбутися Дiдка, але боявся обiйтися з ним грубо – кинути у вогонь або у воду, бо вже переконався, як вiн карае за образу. Чекав тiльки випадку, коли буде хто мати бажання його придбати, але тим часом тримав його вже не в кутку за столом, а завжди закритого в шафi.

Там таки неподалiк за лiсом жив пан Хапацький, який мав чимало пiдданих селян, був якийсь час асесором, а потiм пiдсудком, вчився колись у школах, i так вивчився, що не вiрив нi в що i зi всього насмiхався.

Одного разу вiн провiдав шинкаря, з яким здавен мав комерцiйний iнтерес, бо завдяки йому збував i купував коней. Усвойський, бажаючи збути з рук Дерев’яного Дiдка, дiстав його з шафи i, ставлячи на столi, сказав:

– Дивися, пане суддя, який я маю раритет. Ану лиш здогадайся, на кого це обличчя схоже?

Хапацький, подивившись, стенув плечима:

– Якийсь мужик – лисий та бородатий.

– Нi, пане суддя, це не мужик, це бюст великого колись мислителя Сократа. Великi секрети ще й тепер ховаються у цiй головi.

Знаю пана давно i лише на знак моеi пошани i прихильностi можу цей раритет вiдступити вам, – i детально розказав про все, що трапилося у купця i в його шинку.

Хапацький смiявся до слiз, слухаючи цi пригоди, i чудувався з людськоi простоти й дуростi. Потiм дiстав з кишенi табакерку.

– Ну, Дiдочку, – каже, – ти нагнiвався за сигару, а я тебе пригощу доброю табакою.

Так приказуючи, засипав у нiс Дiдковi щипку табаки.

– Що ви робите, пане суддя? Боже сохрани, щоб з цього не було чого лихого!

– Не бiйся, вiн за це не розгнiваеться: це ж голова, як ти кажеш, знаменитого мислителя Сократа, а мудрi голови люблять тютюн, бо це помагае iхнiм думкам.

Усвойський перехрестився i потай помолився, боячись, щоб не сталося чого-небудь у його шинку.

– Не бiйся, у мене Дiдок не буде сваволити, адже я i сам не менше знаю за Сократа. Ну, попрощайся з ним, пане Усвойський.

По тих словах вiн сiв у бричку, поклав Дiдка на колiна, шмагонув коня i зник за гаем, а шинкар ще довго стояв i дивився йому услiд.

Це було години за пiвтора пiсля полудня. Маеток пана Хапацького за лiсом, вiд шинку не бiльше нiж чотири версти, але – дивна рiч! – кiнь бiг i бiг, минав пагорби i лiси, пан бачив весь час незнайомi краевиди, проiжджав повз села, маетки i поля, проте нiде не мiг побачити свого маетку, зустрiчав подорожнiх, хотiв у них довiдатися, куди заiхав, але кiнь так швидко бiг, що неможливо було перемовитися нi з ким хоч словом.