Антологія української готичної прози. Том 1

Сказавши це, Самотницький замовк, i здавалося, знову завмер: знерухомiла його постать, i на обличчi, нiби дерев’янiм, не було жодного руху. Зенон, не бачивши ознак життя, позирав на нього з тривогою; якийсь час ще тривала мовчанка, нарештi, немов прокинувшись вiд летаргiйного сну, той почав знову оповiдати:

– Засновник Софiiвського саду, володiючи велетенськими маетками, хотiв цей сад з його кришталевими водами i квiтучими долинами перетворити на пенати грецьких богiв; i це сталося серед розлогих степiв Украiни, де ранiше оку не було за що зачепитися.

Є за декiлька миль вiд Уманi i за декiлька верст вiд мiстечка Теплика ще один сад – Гайнарiвський, як назвали його тутешнi мешканцi. Засновник цього саду, пан Гайнар, поселившись в украiнських степах, iнакше дивився на свiт. Не збирався нiкого здивувати чарiвним виглядом, не пiклувався про славу; iншi в нього були думки, iнша мета.

Наблизившись до тiеi мiсцини, я не помiтив жодноi живоi душi, а в тiнi садових дерев всюди панувала тиша, тiльки iнодi шумiли на вiтрi гiлки.

У вишняку я помiтив кiлька вуликiв, бiля яких вiдпочивав у затiнку дерев якийсь чоловiк, поряд на травi сидiв хлопець: помiтивши мене, вiдразу ж розбудив господаря. Був той уже в лiтах, худий, смаглявий, проникливим оком з-пiд густих брiв позирав на мене. Наблизившись до нього, я попросив дозволу оглянути сад i познайомитися з мiсцевiстю.

– Мiй сад, – сказав вiн, – нагадуе дику лiсову гущавину, тут нема нiчого, що б могло привабити око.

– Наслiдування природи, – вiдповiв я, – значно краще заняття, нiж будь-яка найвитонченiша обробка.

– Про це я зовсiм не думаю, в мене iншi намiри.

– Набагато бiльше може бути користi вiд того, що проголосить Найвища мисль, анiж наслiдування чого-небудь. Я, вперше вiдвiдавши цi краi, хотiв би побачити те, що не зустрiнеш в iнших мiсцинах.

Вiн повiв мене вузькими стежками, немов лабiринтом, обабiч були глибокi яруги i ями, береги яких заросли густим верболозом i високою травою; де-не-де вода була вкрита зеленою цвiллю, величезнi п’явки снували тут i там, якась мряка висiла над похмурою i дикою просторiнню; в повiтрi була надзвичайна вiльгiсть, нiби пiсля нежданого дощу, хоча день був спекотний.

– Невже то природа, – спитав я, – додала цим мiсцинам такий похмурий та дикий вигляд? І яка може бути з того користь?

– В неозорих степах Украiни родюча i щедра земля, але через клiматичнi умови часто бувае недорiд.