Антологія української готичної прози. Том 1

 – Як таки можна таким манесеньким кусочком вареника та усю вашу громаду обдiлити? Се, бачу, тiльки вашi вигадки, пеня московська, щоб мене занапастити! Ходiм лишень до ратушi та збудiмо писаря, та хоч i вiн зо мною учора цупко п’яний був, та вже, мабуть, i проспавсь, так вiн нам на рахiвницi розлiчить, що не можна таким кусочком усiх вас обдiлити.

– Але! Нам нiчого до писаря, – зашипiла уся громада. – Вiн уже нам не суть начальник, ми тут старшi!

– Коли ж ви тут старшi, так цур же вам! – крикнув на них Нечипiр, та як позасучуе рукава, як стулить кулаки, як кинеться у кучу, щоб пробитись меж ними та дати драла додому… так що ж! Бачиться, й б’е, ще й дуже б’е: кого по пицi беха, кого у груди тасуе i ногами товче… так, сердека, тiльки собi кулаки позбивав i трохи нiг своiх об iх ноги не порозламував, а iх нiчого i не дошкулив, бо, звiсно, кiстка! що кiстцi зробиш? Таки нiчогiсiнько! Тiльки ще гiрш iх розсердив… бо як кинулись усi на нього, як заревуть:

– Так утiкать? Ось ми тобi дамо! Дiли ж, сякий-такий сину! А не то ось ми тут тебе розiрвемо на шматочки.

Прийшлось Нечипоровi зовсiм пропадати! Вже не видумае, що йому i дiяти, та з переляку став проситись:

– Пустiте, батечки-голубчики, пустiте! Ой, не давiть же мене вашими холодними кiстками… О, та й змерз же я, але так i трушусь. Будьте ласкавi: винесiть менi шапку, забув у церквi, вуха так померзли, що не то що!

– Яка тобi шапка? – вiдозвались до нього мерцi. – Роби свое дiло, бач, вже нерано!

– Те-те-те-те! Тепер догадавсь! – шепнув собi Нечипiр та й глянув на зорi, аж Вiз уже докочуеться геть-геть; от, розгладивши вуса, каже iм: – Бачу тепер, люди добрi, що з вами нiчого робити; я було хотiв пожартувать, аж бачу, ви сього не любите.

– Нема нiкого старшого, ми тут усi рiвнi! – загули мерцi.

– Так хто ж зна, скiльки е тут вас? – питав Нечипiр.

– Дiли без лiку. Тогдi побачимо, як кому не стане.

– Цур дурня, та масла грудка! – гукнув Нечипiр, усе поглядаючи на зорi.

– Та доки сього буде? – загули мерцi. – Не буде тобi лiку, лiчи сам.

– Лиха матерi вам! – каже Нечипiр. – Лiчи, коли ж я лiкiв не знаю. Двадцятеро-десятеро налiчу, а далi й тпрру! Ну, так покличте ж з ратушi писаря, так той вас перелiчить.