Антологія української готичної прози. Том 2

А ранiше? За що тодi вони ненавидiли ii?…

То було творення неземне, осяяне свiтлом богiв… цiлком зрозумiло, що iм, таким сотворiнням, призначене життя не тут, а десь у невiдомих нам свiтах…

А скiлькох з розуму вона позводила!.. Яких тiльки станiв i верств не було серед ii поклонникiв! Там у них, в ii рiдному мiстечку лiкар один… Вiн, мабуть, разiв iз двадцять освiдчувався. Усi дивувались, питали його. «Невже ви не побоялися би взяти Іду за жiнку?» – «Хоч година одна та моя!» – вiдповiдав вiн на те.

– Помiщик один – тут недалечке його маеток з тисячами десятин землi.

Багатий, як Крез. Там дiло було з драмами родинними, доходило за малим не до самогубства чи що…

А юрист, один… Поiхав вiн чогось по дiлу до того мiстечка. Ну що ж? Звичайно, нудьга – страшенна! Вийде на бульвар – курява, духота, сморiд… І можете собi уявити його остовпiння, коли вiн серед усiеi тiеi обстановки повiтового мiстечка зобачив таку неземну красу! Та вiн одразу трохи з ума не зiйшов!.. Звичайно, знайшов спосiб познайомитись, познайомився, бував у них… Уже й осiнь, уже й зима, а його немае вдома; дiла запущенi, товаришi пишуть, дивуються.

Нараз вiн приiжджае. Бiгае, турбуеться, вносить подання до «Музикальноi школи» i iде знову назад… Батько – нiзащо! І слухати не хоче… «До великого мiста? Та нiзащо в свiтi! Там знiвечать мою Іду, попсують!»

А тут, як у нашому мiстi вона була – i-i-i, Боже мiй! Губернатор шле величезнi букети, мiсцевi аристократи теж… Погорда вищих жiночих кiл, сальоновi шуми… Та що й говорити! Навiть, як у потязi вона iде, було, то зiходяться всi з вагонiв, щоб подивитися на неi.

Нi, грiх, грiх такий же тяжкий, як перворiдний грiх Адама, тяжить на тому, хто перший заплямив того чистого херувима!

І не дивуйтесь тому, що я так бiльш-менш… ну… iдеалiзуючи чи що, дивлюсь на неi. Я думаю, що неможливо инакше. Вона ж була красою, единим з проявлень тiеi Вiчноi Краси, якiй ми звикли поклонятись з далеких-далеких вiкiв. Вона всюди, та Краса: i в шумах непробудноi тайги, i в бризках срiблястих водоспаду, i в безлiчi зiрок небесних, i в музицi, в поезii… Хiба коли ми слухаемо утвiр музичний, ми дивуемося тому, що патлатий суб’ект якийсь ловко водить кiнським волосом по баранячих кишках? Хiба перед дивною картиною ми роздивляемося, як то зручно поклав чоловiк кольорову землю на тканину? Нi, нi, й тисячу разiв нi! Ми ловимо душею завдяки очам, слуху вiдгомiн тiеi Вiчноi Краси, котра е альфою й омегою свiту.

То – вiсь, бiля якоi крутиться всесвiт.