Антологія української готичної прози. Том 2

Я пiзнала ii – мого серця не обманить нiщо.

Яке дивне чуття!.. То ляк, то радiсть переймае мене тепер, коли сповнилося се мое вперте бажання…

Але що се було? Привид? Галюцинацiя? Чи, може, я божеволiю? Все одно! Щоб тiльки вона ще вернула! Щоб тiльки я мала ii все у снi чи на явi, здорова чи недужа. Я бажаю сього одного, бо без неi так далi жити несила!

Приходь, дитино! Я вiтаю тебе, як мое одиноке щастя! І пiду з тобою всюди – хоч би на край божевiлля!..

І знову вона прийшла. Я не спала, навiть не лежала.

Я перебирала в шафi ii бiлля, перекладала по раз сотий хусточки, що ще не стратили ii улюбленого запаху. Нараз почула в Марусинiй кiмнатцi легенькi кроки. Я пiзнала ii хiд! Вона дiйшла до канапи: я чула, як зазвучали пружини пiд ii колiнами; потiм почула, як вiдчинилось вiкно.

В тiй хвилi, забуваючи про страшну дiйснiсть, в тривозi о ii здоров’я, я поспiшно вiдхилила дверi й на мить побачила, як вона, клячучи на канапi, вихилилась до половини поза вiкно i нахилилась над кущем своiх улюблених бiлих, пустих рож.

Я бачила виразно ii перехилену головку i велику галузку напiврозцвилих рож…

Ледве я скрикнула й ступила крок, щоб приблизитись до вiкна – в тiй хвилi воно само зачинилося, – а вона зникла, розвiялася iз запахом рож, що лишився потiм в кiмнатi.

* * *

З того часу вона часто вертае. Часом побачу на мить, як вона похилена над столиком читае книжку – часом зачую ii насилу здержуваний кашель, часом побачу при фортеп’янi i навiть зачую – сама не знаю чи вухом, чи нервами, ii тужнi, ледве чутнi, добре менi знанi мельодii…

Раз прийшла чогось зворушена.

Перейшлася нервово по кiмнатi й стала, наче б заговорити хотiла; але в другiй кiмнатi почулись його кроки i вона зникла мовчки.

Що вона хотiла сказати? Що долягае моiй голубцi? Чому ж не дав вiн iй заговорити? Чом вiд якогось часу, вiн пiдглядае за мною, кличе мене, тягне вiчно мiж люди?! І то саме тепер, коли я так бажаю тишi, супокою, аж дрожу, щоб не сполошив хто мою солодку пташину. Вона так скоро тодi зникае! – Куди? я й досi не додивилась.

Лише ii прихiд я нераз бачу. Часом тихонько вiдчинить дверi, так, як колись, коли хотiла мене ненадiйно зайти;[9 - Зайти – несподiвано застати.] то знов, як ось сеi ночi, ввiйде до хати з промiнням мiсяця. Було так ясно. Мiсяць стояв на небi високо, свiтло його, наче бiла, ясна дорога, входило тихо крiзь вiкно. Помаленьку посувалось воно чимраз далi – аж з бiлих променiв, наче з бiлоi заслони, розвинулася постать Марусi.