Антологія української готичної прози. Том 2

Передостаннiй раз ведмедик з’явився менi в судi.

Ви знаете, панове, що в роцi 1905, коли починалася перша революцiя, я вивiв iз касарнi свiй полк i пустив його походним маршем через усе мiсто з червоними й жовто-блакитними прапорами, манiфестуючи прихильнiсть вiйська до перевороту.

Хоч новий лад нiбито й настав, хоч i був скликаний в Росii парлямент, проте недобитки самодержав’я розпочали цiлий ряд судових процесiв. Ви пам’ятаете тi часи, коли цiла Росiя була пiд судом, коли судили всiх учасникiв визвольного руху, навiть цiлi установи й органiзацii, як от земства, лiкарськi й учительськi спiлки, залiзничникiв, поштовикiв, словом, найкращий цвiт громадянства.

На мене, як на полкового командира, упала найбiльша вiдповiдальнiсть за виступ полку в часи революцii. Факти були проти мене, й доказiв шукати не доводилося.

У мене ледве-ледве жеврiла надiя i то тiльки через те, що солдати-свiдки показували на судi, що я особисто не брав участи в цiй демонстрацii.

Такi судовi розправи кiнчалися розстрiлами. І от, коли процес пiдходив до кiнця, голова суду дав менi останне слово. Я пiдвiвся з лави пiдсудних, щоб говорити, й остовпiв… Стояв мовчки, як статуя. В судовiй салi могильна тиша. Усi ждуть мого слова, а я нiмий…

Що ж сталося? А от що: на столi, за яким сидiли суддi, з’явився ведмедик i затанцював… Танцюе на заднiх лапах – вправо i влiво – весело дивиться менi в очi, нiби посмiхаеться…

Одриваю з трудом погляд од нього, перевожу на публику, – усi дивляться на мене, як на чудо, очевидячки нiхто ведмедика не бачить… А я за ведмедиком i суддiв не бачу.

Нарештi ведмедик зник.

Я вже знав, що буду оправданий.

Весело, з усмiшкою на устах, однак упевнено й коротко сказав лиш те, що змолоду готував себе до вiйськовоi служби, що, як полковник, свiдомо ставився й ставлюся до своiх обов’язкiв, що маю своi пересвiдчення й нiколи iх не зраджував… Розумiю, що армiя опора для держави, для ii ладу, що вона мусить пiддержувати сучасний парляментарний устрiй… Як член цiеi великоi армii я готовий вислухати спокiйно справедливий вирок суддiв.

Суд скiнчив тим, що двох офiцерiв iз мого полку засудив до розстрiлу, иншим випала менша кара. І тiльки я один був зовсiм оправданий.

З того часу я не бачив свого ведмедика аж дотепер. Потроху почав забувати про нього. Гадав, що ця мара не повториться вже.