Сонячний промінь

Тiлько далеко вiд хат, у кiнцi городiв над рiчкою, видно було трохи якогось дерева – мов садовина та кiлька верб.

Пройшовши Марко з гони, побачив, що назустрiч йому йде юрма парубкiв. Парубки були в червоних кумачевих на випуск сорочках, попiдперiзуванi цяцькованими поясами; деякi накинули на плечi чумарки, а деякi, поверх сорочок, одягли «жакетки», некшталтно пошитi на селi з черкасину або з якоi iншоi сiльськоi тканини. Чоботи були на високих корках, з довгими халявами, у деяких повимережуваними густо мiдяними «пiстонами».

На головах кашкети, збитi на потилицю. Деякi парубки були навiть погано повмиванi пiсля роботи в вугiльнiй шахтi (з неi вони поприходили вчора увечерi додому), але видимо пишалися своею одежею. Парубки йшли швидко, махаючи руками. Один грав на гармонii, а всi спiвали, вигукуючи:

Параход iдьоть з накладом,

Две Парашi сидять рядом,

Вони рядишком сидять,

Папиросочки курять.

«Ось вона – сьогочасна народна поезiя», – гiрко подумав Марко i пiшов далi. Пiд однiею хатою сидiла купка не дiвчат, а ще пiддiвкiв – рокiв тринадцятьох або чотирнадцятьох, – i сi спiвали пiснi, що навчились од своiх старших сестер.

Марко всiеi не чув, – розiбрав тiльки початок:

Повiй, повiй вiтирок,

Іс трахтиря в погрiбок:

Там бутилки шевеляцця,

А стакани говорять:

У гуляньi при компаньi

Парiнь девушку абнял…

«Боже мiй! – що ж це воно таке? Нехай би вже парубки, а то й дiвчата не соромляться спiвати такоi пiснi!»

Вiн придивлявся до жiночоi одежi – вона не була вкраiнська: мало не на всiх дiвчатах поверх сорочок якiйсь некшталтнi, нечупарнi «ситцевi кохти» висiли як мiшки.

Деякi були без кохтiв, i на двох з iх Марко побачив не вкраiнську сорочку: повних рукавiв нема, але коротенькi, косо позрiзуванi, i вся сорочка пошита кшталтом городянських чоловiчих сорочок.

Трохи далi Марко вздрiв пiд хатою трьох старих чоловiкiв та жiнку, що сидiли на призьбi. Вiн пiдiйшов до iх, поздоровкався.

– Пустiть, коли ваша ласка, до себе сiсти вiдпочити! – попрохав Марко.

– Сiдайте!.. – ввiчливо промовив один чоловiк, мабуть, господар тii хати, де люди сидiли; але якось дивуючись глянув на Марка. Вiн посунувсь i Марко сiв. Розмова стихла.

– Що се у вас дiвчата та парубки таких пiсень спiвають? – загомонiв Марко.

– Яких? – нехотя спитався господар – чоловiк уже пiд лiтами, з великою бородою.

– Та негарних! – сказав Марко.

– Хто й зна… Яких умiють…

– Де вони понавчалися? – не покидав свого Марко.