Срібні ковзани

Тим часом, бадьоро пихкаючи, брат i сестра, якими вони були, здавалося, щось прив'язували до своiх нiг – безумовно, не ковзани, а нерiвнi шматки дерева, грубо обтесаних i вiдшлiфованi з нижнiх сторiн, з отворами, через якi були пронизанi ремiнцi з сироi шкiри.

Це химерне заняття придумав хлопчик на iм'я Ганс. Його мати була бiдною селянкою, настiльки бiдною, що навiть i подумати не могла про те, щоб купити ковзани для своiх малюкiв. Але якi б грубi не були цi ковзани, вони надавали дiтям чимало щасливих годин на льоду.

І ось тепер, коли нашi юнi голландцi тягнули за ремiнцi своiми замерзлими червоними пальцями – з серйозним виглядом схиляючись на колiнах – нiякi думки про неймовiрнi сталевих леза не могли затьмарити iх внутрiшне задоволення.

Раптом хлопчик пiднявся i з широким розмахом рук i недбалим «Давай, Гретель», легко прослизнув по каналу.

«Ах, Ганс», жалiбно покликала його сестра, «ця нога ще не цiлком оговталася. Минулого базарного дня ремiнцi менi сильно натиснули, i я не перенесу, якщо iх знову затягнути в тому ж мiсцi».

«Ну тодi зав'яжи iх вище», вiдповiв Ганс, i, немов не дивлячись на неi, виписав на льоду чудову вiсiмку.

«Як це зробити? Адже ремiнець занадто короткий!»

Доброзичливо просвистiвши на голландськiй, що на англiйськiй означало «якi ж настирливi iстоти цi дiвчатка», вiн попрямував до неi.

«Наскiльки можна бути дурною, щоб надiти таке взуття, Гретель, коли у тебе е мiцна шкiряна пара. Твоi дерев'янi черевики були б краще, нiж цi».

«Що ти, Ганс! Ти що, забув? Батько кинув моi гарнi новi черевики прямо в полум'я.

А коли я про це дiзналася, вони всi вже зморщилися в гущi палаючого торфу. Я можу кататися в цих, але не в моiх дерев'яних. А ну, побережися».

Ганс вийняв ремiнець з кишенi. Опустившись поруч з Гретель на колiна i наспiвуючи пiсеньку, вiн взявся до закрiплення ii ковзанiв з усiею силою своiх мiцних молодих рук.

«Ой! Ой!» заволала вона вiд несамовитоi болi.

Дратiвливим рiзким рухом Ганс розв'язав ремiнець. Вiн би кинув його на землю, як справжнiй старший брат, якби в той момент не помiтив сльозу, що стiкала по щоцi сестри.

«Я його полагоджу – не переживай», сказав вiн несподiвано м'яко, «але ми повиннi поквапитися, мама нас скоро покличе».

Потiм вiн допитливо подивився спочатку на землю, потiм на якiсь голi вербовi гiлки у себе над головою, i, нарештi на небо, яке тепер було прекрасним: блакитного, червоного i золотого забарвлення.

Нiчого потрiбного не було поруч.