Зеров. Поховальний промовець

– Звiдки знаеш? – примружилась Соля, марно намагаючись дати собi вiдповiдь, зi скiлькох рокiв людськi дiти вмiють читати.

– Панi Вiкторiя читала менi з неi.

Панi Вiкторiя продовжувала дивувати Солю. Цiкаво, коли саме вона стала така близька до родини своеi клiентки? І з якого б то дива? Хоча щодо дива Соля якраз мала припущення.

Коли Вiра i Вiкторiя зайшли до вiтальнi, Соля, вражена прочитаним, завершувала казку: «Бiдний iмператор ледве мiг дихати, йому здавалося, нiби хтось сидiв на його грудях. Вiн розплющив очi i побачив, що це – Смерть.

Вона одягла на себе золоту корону i в однiй руцi тримала iмператорську золоту шаблю, а в другiй – його пишний прапор. А навколо iз складок великих оксамитових завiс визирали дивнi голови – однi потворнi, iншi милi i ласкавi. То були всi злi й добрi дiла iмператора, що дивились на нього тепер, коли Смерть сидiла на його серцi».

– Не надто весела казка для маленьких дiвчаток, – зауважила панi Вiкторiя.

Хтозна, кого вона мала на увазi – Солю чи Марину.

Вiра мовчки пов’язувала шаликом таку ж тонку, як i руки, шию.

– Це гарна казка – тихо сказала дiвчинка.

Соля скептично примружилась.

– Нам час iти, – безапеляцiйно мовила Вiра.

Вiкторiя узяла книгу з рук пiдопiчноi, провела гостей до дверей. Соля, згадавши про триклятий трояндовий кущ, рушила за ними на вулицю.

Уже на порозi Марина розвернула рожеве личко до Солi.

– Не хвилюйся. До iмператора прилетить соловей i прожене Смерть.

– А як не встигне? – усмiхнулась обрiзувачка троянд.

– Встигне. Солов’i швидко лiтають.

Закiнчивши катувати рослину – вона точно не стала кращою пiсля Солiноi варварськоi операцii, – повернулась у дiм.

– Тепер троянда вiдлякуватиме наших клiентiв? – саркастично запитала панi Вiкторiя.

– Деяких може привабити. Упевнена, тому хворому душею казкарю вона сподобалася б.

Вiкторiя усмiхнулась.

– Андерсен любив троянди, але не думаю, що аж настiльки. Тебе так налякала казка?

– Мене бiльше лякае наiвна впевненiсть, що Соловей встигне ранiше за Смерть.

Вiкторiя не вiдповiла, сiла у крiсло, традицiйно сховалась вiд Солiних переживань за парканом газети. Соля подумки благословила i газету, i редакцiю, розумiючи, що сьогоднi не готова до серйозноi розмови з Наставницею.

IV. Помiчник хормейстера

Стара наглядачка щодня наказувала дiвчатам вишивати. Сидячи в охайнiй свiжовибiленiй хатинi з величезним глеком молока на столi, малi майстринi брались до роботи.