Зеров. Поховальний промовець

Микола здивовано поглянув на нього, потiм роззирнувся в пошуках дiвчини, з холодом мiж лопатками, згадавши вираз ii обличчя. Дiвчини не було.

– Радий вас зустрiти, – повторив хлопець, – сподiваюсь, ми ще побачимось.

Микола зняв i знову повiльно одяг окуляри.

– Я нiчого не розумiю. Однак… напевно, теж радий, – вiдповiв вiн.

Хлопець широко усмiхнувся, вiдступив на крок, кивнув Миколi, пiдхопив свiй газетний оберемок мiцнiш i пiшов швидким кроком геть. Микола не довго проводжав його спину поглядом. Роззирнувся ще раз: не могла ж вона просто розтанути в повiтрi.

Махнув рукою. Наче Медея. І чого вона на нього отак дивилась? Здригнувся вiд самоi згадки, рушив геть, забувши про намiр прогулятися бiля брами Заборовського.

«Сiмдесят четверте! Сiмдесят четверте Перехрестя Киева!» – стукотiло у скронях Марка. Не так уже багато знудженних днiв, задушливих ночей. Вiдiйшов на безпечну вiдстань, звернув у провулок, повернувся. Не варто наближатися. Краще, якщо Перехресник узагалi не здогадуватиметься про твое iснування, принаймнi спочатку.

Врештi-решт, Зустрiч – це початок вiдлiку. Час починае спливати надто швидко, просочуеться крiзь пальцi.

Сiрий плащ Перехресника майорiв попереду наче стяг. Марко не йшов – летiв над землею. Цiкаво, хто вiн? Якийсь учений? Хода розмiрена, однак не повiльна. Хода людини, що цiнуе час. Майже наздогнав, пiшов спокiйнiше. Розглядав перехожих, повз яких проходив його Перехресник. Скоротив вiдстань до кiлькох крокiв, намагаючись детально розгледiти того, хто сонцем свiтився для нього.

Свiтився, але не заслiплював. Серце вистукувало переможний марш.

Соля вiдстукала мажорну мелодiю каблучками, пiдiймаючись сходами до дверей будинку. Вона вже встигла вивчити вулицi, якi трикутником обiймали iхнiй будинок – Панькiвська перехрестям едналась з Микiльсько- Ботанiчною, яка простягалась до Тарасiвськоi. Обiйшовши кiлька разiв трикутник, Соля втратила до нього iнтерес. Їi тягнуло далi, у центр, у тихий затишок Золотоворiтського скверу, чистий простiр Рейтарськоi, до дивноi брами, що ii встигла помiтити в день знайомства з мiстом.

Панi Вiкторiя була зайнята зранку – прибула клiентка. Темнокоса, з пишною зачiскою, тонкими руками. Соля бачила ii у вузьку щiлину ледь вiдчинених дверей. Господиня наказала iй вишивати, однак набагато цiкавiше було вслухатися в неголоснi розмови двох жiнок, зайнятих сакральною жiночою магiею – створенням сукнi.

– Згубили бiльшу частину багажу, – бiдкалась клiентка.