Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Люлька з червоного дерева. Новели, оповiдання та оповiдки 1976-2016 рр.

Роман Іванович Іваничук

Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #8

Роман Іваничук (1929–2016) – вiдомий украiнський письмен-ник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близь-ко двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнюе бiлi плями в нашiй iсторii. Вiн не обмежуеться лише зображенням тих чи iнших подiй минулого, а накреслюе багато проблем, якi хвилюють наших сучасникiв.

До 8-го тому повного зiбрання творiв Романа Іваничука увiйшли новели, оповiдання та оповiдки, написанi протягом 1976–2016 рокiв, у яких вiн постае неперевершеним майстром новели. Основу цього тому склали видання – «На перевалi» (1981) та «Люлька з червоного дерева» (2009); також до збiрки увiйшли новели й оповiдання iз циклiв «На стежках i тротуарах», «Осiннi узори», «Nota Bene!», а в «Додаток» – твори, що друкувалися тiльки в часописах.

Роман Іваничук

Люлька з червоного дерева Новели, оповiдання та оповiдки 1976—2016 рр

На перевалi

(1981)

На стежках i тротуарах

Цикл новел

Слiди життя

Ясенюк це сказав, i я стрепенувся, бо вже чув один раз в життi такi самi слова:

«Вiн був майже два метри зростом, бугая стримував однiею рукою за шию, а коли йшов на вiйну, сказав матерi: “Не журiться, мене хiба що прямим снарядом уб’ють”.

Я дивився на свого друга i мовчав: чи ж мiг я дотепер бодай подумати, що колись у тих далеких краях говорилося саме про його батька i що знаю я про нього бiльше, нiж вiн, син? А може, то й не про його батька, але ж достоту тi самi слова: «Не журiться, мене хiба що прямим снарядом уб’ють».

І я поiхав туди ще раз – разом iз своiм другом.

Потрiсканий, спалений жорстоким сонцем степ дихае задухою в обличчя, я висуваю руку з вiкна вагона, щоб зловити на швидкостi прохолоду, а беру лише спеку, вiд якоi шерхне i лущиться шкiра; степ iжиться кураем, блищить плiснявими шкуринками солончакiв, а далi таки не витримуе палу – кришиться на пiсок, i вже куряться пiщанi дюни вiд легкого вiтру, немов крихiтнi кратери, i тiльки зеленi куполи гробниць, розкиданi зрiдка в пустелi, та стада верблюдiв засвiдчують, що й тут не мертвий свiт, що й тут живуть люди.