Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Мисливець повернув на схiд, пройшов кiлька крокiв i зупинився: там, близько, не було нiкого, а в протилежному боцi, далеко, жили люди… Вiн вiдчув, що тiеi самоти, якоi прагнув, здавалось, усе життя i якою тiльки що втiшав себе, починае боятися гiрше смертельноi небезпеки. Розум пiдказував iти до сторожки – там е сiрники i сiль, а в ягдташi – вбитий заець, та голосiння самоти вже долинало з того боку, вiд сторожки, мов розпука, мов смертельно зранений звiр. Мисливець ступив ще кiлька крокiв, ще на кiлька крокiв вiддалився вiд людей i вiдчув себе враз нiким, бiологiчною iстотою, в якiй вiдбуваеться обмiн речовин, а можливiсть духовного обмiну втрачена, вiн нiби опинився на iншiй планетi, на якiй побачив неймовiрнi дива, а розповiсти про них немае кому.

Звiр самотностi ревiв повсюдно, i мисливець утiкав вiд нього, йшов обличчям до пiвнiчного вiтру, а лижi тягнули на захiд, кожен крок давався йому з великим зусиллям, помножував небезпеку, але й наближав до людей, а тому не вiдбирав, а додавав мисливцевi сил…

– Це так важливо, Адрiано, – закiнчив свою думку Степан, – хоч раз за життя усвiдомити, що ти сам жити неспроможний… Що тобi потрiбне ще чиесь життя, i твое теж комусь потрiбне.

– О так! – сказали разом Адрiана й Нiлочка.

– А ви знаете, – звернувся Леонiд до жiнок, – що iснуе ще й так звана психологiчна несумiснiсть людей, яка даеться взнаки в довгих походах, космiчних польотах… Двое великих друзiв – Нансен i Йогансон, добираючись пiвтора року з льодiв Арктики до Великоi землi, перестали навiть розмовляти мiж собою…

– Я не думаю, що ви вiзьметесь за роль Русанова, коли я гратиму Жульетту Жан, – коротко глипнула на Леонiда Адрiана.

– Нiзащо! – вiдрубав Леонiд. – Зрештою, я не актор. Роль Русанова пасувала б Несторовi. Урiвноважений, наполегливий i – та сивина!..

– Дякую. – Нестор схилив у поклонi голову аж до керма. – Тiльки що це за роль? Русанова легко грати – вiн символ, опора, прапор. То люди, якi оточують його, зi своiми характерами, слабкостями, принципами, – зробили б фiльм.

– О нi! – рiзко повернула до Нестора голову Адрiана. – Я примусила б вас скинути з себе «бронзу», налiплену сценаристом.

– Будь обачний, Несторе, не попадись, бува, в ii кiгтики, – усмiхнувся Леонiд.

Бiла змiйка на асфальтi враз розпорошилася, крупниста поземка пошурхотiла по всьому полотну. Машина вибралася на вершину перевалу, крiзь темряву проглядали контури гостроверхого даху колиби, схованоi за схилом.