Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Роль Мавки була досить складна: вона з’являлася Івановi увi снi, як мiфiчна iстота, але з обличчям реальноi Івановоi коханоi, а тому на сценi мусила дiяти одночасно у двох iпостасях – кожна зi своiм характером. Одна iпостась вирiшувалася виразом, мiмiкою обличчя, iнша – рухом, який повинен був створити iлюзiю примарностi образу.

Мавка виходила з глибини сцени, з бутафорних недеiв; розпростертi, мов для лету, ii руки плавно вигиналися, – нiби хвилi нiчного туману пробiгали вiд пальцiв до плiч, тонкостанна гнучка постать здавалася безтiлесною, вона готова була злетiти й закружляти над заснулим пастухом; Мавка повiльно наближалася до авансцени, я захоплено спостерiгав ii, а мозок дiймала думка, що десь уже бачив це видиво, добре знаю його – так, нiби мiй олiвець виводив лiнii рухiв Мавки; Мавка пiдпливала до Івана, а тодi пучок свiтла вихопив з пiвсутiнку ii обличчя, i я впiзнав: це був образ, який проник у всi моi картини, це була вона…

Я зрадiв: ми одне i те саме рiвносильно створювали в рiзних матерiалах, ми позичили одне в одного те, чого кожен зокрема не мав, i довершили кожен себе самого.

Моя боротьба з нею закiнчилася, за дар я заплатив сповна i мав право знову стати вiльним: хай напливають тепер на мое поле сотнi нових облич, ii було лише першим, та ось знову паросток страху, що прорiс колись у найглибших тайниках душi, проколювався тепер до свiдомостi: а що, коли я не вивiльнюсь нiколи вiд одного i того ж образу, чи не стане це моею творчою смертю?

Пiсля вистави вона сказала менi:

– Я вдячна вам…

Я запросив ii прийти вранцi до моеi майстернi: мусив зiзнатися перед нею, що завдячую iй не менше.

Вона оглянула моi старi картини, оживленi ii образом, i новi – створенi ним, радiсть спалахнула в ii очах, вона поривчасто мене обняла й прошепотiла:

– Я не знала, що стiльки важу для вас. Що я взагалi важу!

І ми втекли тодi обое з мiста.

Ми втекли вiд своiх свiтiв, захопивши з собою лише новонароджене кохання.

Ми цiлувалися, а я чула байдужий голос свого чоловiка: «А хто грав нинi?» – «Я грала, я!» – гукнула я йому вчора, щаслива й зла. «Не може бути!» – той же рiвний, незворушний його голос.

Я гаряче обнiмав ii, а сумлiння шмагали слова моеi дружини, котрими вона несвiдомо хотiла повернути менi втрачену волю: «Ти так стомився, поiдь кудись». – «Я вже давно у вiд’iздi, давно!» – вигукнув я, не знаючи, на кого серджусь.