Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Степане, помiняйтеся мiсцями з Адрiаною, вона легша. Треба ваги на заднiй мiст. Спробую розвернутися.

– А не краще, щоб ви самi… – невпевнено промовив Степан. – Дорога вузька i… – Вiн змовк, вловивши на собi докiрливий погляд Нiлочки.

Цi самi слова мало що не зiрвалися з Леонiдових губ, та вiн впору побачив Нiлину реакцiю на пропозицiю Степана i сказав, пригашуючи неприемний присмак сорому за свое боягузтво:

– Бачите, як iнодi може занизитися тональнiсть…

– Бувае… – опустив широкi плечi нафтовик i перший пiшов до машини.

Вiн сiв з правого боку, вiдчужений i знiяковiлий, картаючи себе за виробничу рацiональнiсть. У його пiдпорядкуваннi багато людей, технiка, вiн усе життя мусить дотримуватися одного правила: якнайменше людських i матерiальних втрат. Як iм пояснити, що в цю мить вiн не думав про себе, а про жiнок – дорога ж вузька, там прiрва… І взагалi – що за дурницi, навiщо ризикувати, коли можна перечекати тут до ранку, тi, в колибi, й справдi не повмирають… Та не сказав нiчого: Нiлочка задала героiчний тон, його слова прозвучали б тепер дисонансом.

Адрiана сiла бiля Нестора, запитливо поглянула на нього, вона теж хотiла сказати, що, може, ризикувати не варто, але обличчя режисера було спокiйне, як на зйомках, коли все йшло до ладу; нi, нi, там друзi ждуть, треба сьогоднi добратися до перевалу.

Нiлочка почувала себе затишно й безпечно бiля Леонiда: вiн тримав свою долоню на ii зап’ястi.

Леонiдовi все настирливiше дошкуляла думка, що Степан мав рацiю: адже пiд час небезпечних переiздiв солдати виходять з машин, залишаючи за кермом самого водiя; ним почало оволодiвати глухе невдоволення Нiлочкою, яка своiм докiрливим поглядом задала непотрiбний тон.

Нестор увiмкнув двигуна.

– Ось вам i виняткова ситуацiя, – сказав Леонiд.

– Це тiльки ii початок, i ще нiхто нiчого не знае, – мовила Адрiана навмисне спокiйно.

– Але ми могли б ii уникнути. – В голосi Леонiда вiдчулося наполягання.

– Тодi б ми розминулися зi справжнiм.

– Це що – експеримент?..

– Не говорiть дурниць, – обiзвався Нестор. – Заднiй мiст добре важить, ми зараз… Не гибiти ж нам тут до ранку.

Машина вдарилася заднiм буфером у прямовисну скелю, переднi колеса стали врiвень з краем дороги, з-пiд них глухо покотилися в безодню камiнцi. Всi затамували подих, чутно було далеке дзюркотiння потiчка внизу. Нестор оглянувся, вивчаючи поглядом обличчя друзiв, потiм нагнувся над кермом.