Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Небо вiдкарбувало синявою профiль тата, а вiн, збуджений, рiшучий, мовив до господинi: «Василино, пригляньте за Оксаною» i подався з мольбертом у гори – вчора тато нервово змивав полотно, не вдавалось щось там у нього; господар Іван ще вдосвiта пiшов уверх по Черемошу на сплави; Василина мовила оте свое ласкаве й згiдливе: «Та що робити, з Васильком буде Оксанка, а ви собi йдiть, iдiть, бо що робити…» І поквапилася на полонину доiти корiв.

Путiвець бiжить мiж вiльховими кущами понад рiкою, путiвцем лопотять двi пари босих нiг; гоп – двi пари босих нiг перескочили вузьку млинiвку, що протяла низький туман i побiгла на лотоки до млина, мельник розвiшуе на жердинах важкi й мокрi, вивалянi в ступi лiжники й наспiвуе оте свое нiколи не доспiване: «Закувала зозуленька…»; вогнем вибухають одна за одною хмаринки в небi, пучнявiе Черемош рудими водами, хоч грози й не чутно було; мельник крекче, видихае рештки сну з грудей, пробуе пучками золотий кульчик у лiвому вусi – «це вiд наврокiв» i всiлякоi бiди на цiлий день i – «вiдколи-м тя поцiлував, вiдтодi тя люблю»; Черемош уже натужно шумить, тихо йде перша дараба, зрiдка перемовляються бокорашi.

Усе таке виразне й зриме, а дванадцятирiчний Василько, ровесник Оксани, нi з того нi з сього зупинився i – немов вiрша напам’ять – випалив:

– Як виросту – твоiм легiнем стану!

– А я?

– А ти будеш моя княгиня!..

Гарно зробилося вiд цих слiв Оксанi й дивно було, бо про таке лише чула, але нiхто iй того не мовив, i не чекала, бо то ще рано такоi мови чекати, а Василько таки сказав, i, мабуть, цi його слова окреслили той день так контурно й чiтко, що все запам’яталось донинi – вiд слизько-чорноi кременевоi гальки на зарiнку до величезноi кряжистоi голови далекоi Тарницi.

А потiм вони втiкали щодуху в лiс, бо побачили, як пряде стежкою Сатана-Харючка, а не хотiли здибатися з нею; певне, несла святенниця бесаги плiток з усього села i на додаток клубок Божих повчань, до самотнього мельника несла, який – единий у селi – мав терпець ii вислуховувати; дiти ж слухати не хотiли й утiкали в лiс, де пахло грибами й живицею.

На обiд прибiгли додому (тато вже повернувся з гiр) i занiмiли на порозi вiд дивного видива. В хатi на стiнi висiла ще не висохла свiжа картина: нинiшнiй день з жовтим кругом сонця мiж перiстими хмарками, з лiнивим голубим туманом, з напучнявiлим рудим Черемошем i довгими дарабами – весь був на полотнi.