Ангел наш добрий – Мати Софія

І тому героi цiеi повiстi живi, правдивi, багато в чому нами впiзнаванi. Вони нагадають нам (iнодi до щему у серцi) i наших матерiв та бабусь, батькiв i дiдiв, усiх отих дядькiв i тiток, що прожили, здавалося б, непримiтне життя, а проте саме вони творили те, що називаеться «буттям украiнського народу».

А iсторiя будь-якого народу – це, окрiм усього, сукупнiсть доль i життеписiв його окремих людей. Тому я й сприймаю цю повiсть як частку нашоi вiтчизняноi iсторii, висповiдану щирим i люблячим серцем.

Своерiдне Євангелiе про найдорожче. Вiд Любовi Бiлозерськоi. Василь Шкляр

Ангел наш добрий – мати Софiя

Минули, слава Богу, роки безвiр’я i невiгластва.

Радiють вiряни, що почали вiдкриватися храми, i в сусiднiх селах уже правлять священники служби.

А в Стецiвцi церкву, на той час, ще не побудували.

Отож зi своею ровесницею iде мама Софiя аж через два села у Скаливатку до храму Божого святого. Повертаеться щаслива, помолодiла, усмiхнена; i внучатам, i правнучатам iз вузлика дiстае проскурку.

–

Їжте, дiтки, набирайтеся сили, хто перший з’iсть, той швидше i пiдросте.

–

А вона чомусь не дуже солодка, – котресь iз дiток обiзветься.

–

Такою i повинна бути освячена проскурка, через неi вам Господь пошле здоров’я.

А пiзнiше вiдкрилася церква i в Юркiвцi, стало ближче ходити Софii iз подругою Василиною.

Бувало, хто совiсний, зглянеться на них та й пiдвезе, а нi, то так кiлометри й долають пiшки, не ображаючись, не ремствуючи…

По-справжньому була щасливою, коли звели храм у Стецiвцi.

Не минала жодного свята, аби не пiти та не помолитися за здоров’я дiтей, онукiв i правнукiв.

Ставила свiчечки за убитих голодом i вiйною, за померлих рiдних…

Шанувала церковнi свята i синiв, i дочок своiх навчила. Так i снуеться мiцна ниточка вiри вiд матерi до молодого поколiння.

У хатi завжди звучала невмируща колядка, щедрiвка, яку чистими i дзвiнкими голосами виводили iз забуття ii дiти i онуки.

А мама така була задоволена, сонячно сяяла своею незабутньою нiжною усмiшкою… «Слава Тобi, Боже, дав людям празник», – говорила радiсно.

А скiльки хлiба спекла за свое життя непосидюча ненька! ЇЇ руки не стомлювалися нiколи учиняти хлiб, бiгати вiд якоiсь турботи до тiста, навiдуючись аби не «бiгало» по хатi.

Потiм приступала топити пiч – це для неi тепер було «за iграшку», як вона любила казати, не соломою ж, як колись давним-давно топили.