Ангел наш добрий – Мати Софія

Дiвчинка дякуе, бере рятiвне борошно-обметицю i направляеться до дверей, але ii зупиняе строгий наказ:

–

Я кому сказала, забери сорочку! Ти вже виросла на пiвдiвки, скоро на вулицю бiгатимеш у цiй вишиванцi, а дядину не слухаеш! – сердилася тiтка зовсiм несердито, бо в очах ii Софiй

ка побачила ласкавi iскорки. Як i завжди.

–

Добра дядина! – думала по дорозi додому дiвчинка.

Швидко добiгла до хати, матерi десь не було, i вона сама заходилася коло хлiба. Замiсила на водi, розпалила сухим бадиллям i соняшничинням у печi.

–

Що ти там робиш, дочко? – обiзвався з печi батько.

–

У печi топлю. Хочу швидко спекти вам коржа, бо мами немае, а вам треба поiсти. І Павлик хоче коржа.

–

А в тебе ж вийде? Справишся сама?

–

Я вже немаленька, он i дядина менi сказали, що я вже пiвдiвка. І скоро мамина вишита сорочка буде на мене якраз. Тiтка й на цей раз не захотiла взяти сорочку, сказала, що я велика i скоро носитиму ii сама.

Батько дивився на свою донечку i милувався нею: «Розумниця росте, ще й добра серцем i душею», – подумав.

Мати Олександра прийшла, стомлена сiла на широку лаву, важко переводячи дух:

–

Що ти, доню, робиш? У печi затопила, то молодець. Ось перепочину, замiшу коржа та спечемо на вечерю.

–

Мамо, я вже печу, якраз поставила на деко, – обiзвалася Софiйка, соваючи коцюбою у печi i раптом скрикнула: «Ой!» Кинулися обидвi до печi: на черiнь вилився з дека такий жданий хлiб, розтiкся i шипiв на вуглинах сердито.

Софiйка залилася слiзьми: «Що я наробила, хотiла як краще, вас порадувати i батька нагодувати, i братика.

–

Не плач, доню. – обiзвався батько. –

Зiшкребемо, як спечеться, та й поiмо, який удасться. Ти ж старалася.

Спiкся пляцик на черенi, мама дiставала з печi по шматочку, дiлила дiтям i Андрiевi. Софiйка слiзьми поливала чорний вiд попелу матержаник i не знала, куди очi подiти вiд сорому.

*

* *

Голод повiльно-повiльно вiдходив iз села, клацаючи своiми страшними зубами. Хто залишився живий, виходив-виповзав на ряст: дiти накидалися на калачики на подвiр’i, облiплювали, як пташки, дерева, обдираючи глей, який був аж солодким.

–

Не дуже наiдайтесь того добра, дiти! – просила мати. – Аби не зашкодило вам.

–

Господи милосердний, не дай загинути нам, поверни до життя, – молилися тi, хто не впав пiд смертельною косою голоду.

Схудлi, блiдi дiти тепер ходили до школи, у якiй давали посьорбати юшку, аж прозору.