Ангел наш добрий – Мати Софія

Дощ, як найнявся, щодень перiщив i перiщив по голодних людях i в полi, i в селi. Скрiзь було холодно: i в балаганах, куди сходилися на обiд, i надворi. Холод, сирiсть i безнадiя дошкуляли змученим селянам. Вони падали: старi, молодi i зовсiм юнi.

Софiйка дуже любила сусiдську дiвчину, старшу вiд неi на два роки, ходила до неi гуляти, любила слухати, як вона спiвае. І як же ii вразила смерть подруги!

Вони поверталися з мамою з роботи i прямо на польовiй стежцi наштовхнулися на Галинку.

Дiвчина лежала юна, красива, з широко вiдкритими очима.

Тiеi ночi в хатi нiхто не заснув, бо Софiйка горiла у гарячцi, як у вогнi, кликала мертву подругу, схоплювалася, бiгла iй на допомогу, дiлилася пайкою хлiба з нею: «Вiзьми мiй хлiб, лише не помирай! Чуеш? Вiзьми!»

Тиждень прослабувала дiвчина, а коли пiдвелася, то сказала матерi, що бiльше в колгосп на поле не пiде, бо не хоче померти, як подруга: «Пiду на радгосп, на висадки. Менi тiтка Кобчиха пообiцяла, що влаштуе мене, бо там куховарить.

* * *

Вибiгли в густий молодий ранок, щоб удосвiта бути на мiсцi. Добре, що вчасно встигли i бригадир поставив Софiю на рядок висадкiв разом з усiма. « А ти будеш за водовоза», – наказав хлопцевi.

Невеликий на зрiст Павлик уже зранку вiв худесеньку, як драбина, конячину з малим вiзком, на якому була прилаштована бочечка з водою.

–

Води, кому води? – гукало хлоп’я до людей, якi поралися на грядках iз висадками.

–

Та хто ж питиме воду, коли вiд голоду кишки скрутилися? –озвався змарнiлий, аж чорний, худий чоловiк.

Увечерi Софiйка прошепотiла Павликовi на вухо:

–

Лягай, де тобi покажуть спати, мене не жди, бо я побiжу додому.

–

Чого побiжиш, а мене покинеш тут? Я теж з тобою, – запхинькав той.

–

Не можна. Я швидко бiгтиму, бо вже вечiр. На ранок прибiжу. Жди! – суворо наказала братовi.

Сама ж щодуху, як молодий вiтер, гайнула полями на свiй хутiр. Уже добре смеркло, як, задихана, схвильована, задоволена собою забiгла в хату. Зразу ж кинулася до батька, що останнi днi не мiг пiдвестися – опухли ноги.

–

Таточку, з’iжте, я хлiба Вам принесла i мамi. Вiзьмiть ось, iжте, пiдкрiпiться хоч трохи.

–

І ти не боялася, доню, так пiзно полями iти? А що було б, якби тебе перестрiв хтось?

–

Хай спробував би мене догнати! Я прудко бiгаю.