Ангел наш добрий – Мати Софія

Та чи любитимуть земельку так, як я любив?

Болюча i пекуча сльоза впала на руки вчорашнього господаря.

* * *

Розiйшлися Харитоновi дiти i вся рiдня по роботах, хто куди, аби лиш на вислання не потрапити. Олександра i Ївга – на ланку. Андрiй – до волiв, Василь –на конюшню, Михтiд – гнiй на поле возити грабаркою, Оксень i Гнат – до коней.

Слава Богу, хоч багатодiтним сiм’ям по корiвчинi дозволено держати та ще сяке-таке порося.

І за це спасибi: буде дiтям на великий празник скоромне i ложка молока, яке активiсти постановили здавати обов’язково в молочарню, кожному призначивши норму.

Бувае, зiйдуться коли та й згадують i свое поле, i лiс, i пасiку з музикою трудящих бджiл…

І Волосенки були такими, як тi бджоли, працювали, нiкого не зобиджали.

Яке то щастя – вийти в поле, дослухатись до шелесту жита-пшеницi, вдихати запашний дух налитого добiрним зерном колосу, ждати, коли достигне, щоб вижати i змолотити!

І тепер, коли сходяться, iнодi, сусiди на оденки, солома, яку вносить Андрiй до хати, нагадае не раз ниву, що розкошуе – достигае пiд лагiдним сонцем.

–

Заводь уже пiсню, Сашко (так вiн любив ii називати), а то на душi чогось важко.

*

* *

Пройшли десятилiття… Уже й онуки повиростали, але не забувають дiда Андрiя i бабусю Олександру.

–

Бабусю, не чули, як там мiй однокласник, як його здоров’я? – всякий раз, тiльки-но прибiжить на хутiр онучка запитуе стареньку про свого однокласника, Сергiя, який повернувся з армii iнвалiдом.

–

Не чула, – бо звикла так казати завжди. Знала ж бо, що дiвчина неодмiнно побiжить провiдати хлопця, що живе сам.

Такою жалiсливою вродилася. Та воно й добре, що чутливе серце мае…

–

То я збiгаю, провiдаю, може, йому що з лiкiв купити треба.

–

То бiжи, дитя, – не заперечуе нiколи бабуся.

А то якось прибiгла вся в сльозах. Видно, що й по дорозi плакала.

–

З Сергiем велика бiда. Так опух весь, що й не впiзнати.

Руки, обличчя такi, неначе iх хтось накачав i вже почала шкiра трiскатися.

–

Ой, Господи, то що ж робити? – злякалася баба Саша.

–

Я зараз бiжу в село i до ФАПу. Викличу лiкарiв, нехай його вiзьмуть у лiкарню, може, ще встигнуть урятувати.

В Олександри по щоках покотилися сльози: жалко хлопця.

Забрали Сергiя в лiкарню, добре там пiдлiкували, тепер уже ходить, купив мопеда i першi огiрочки з городу повiз своiй рятiвницi, як потiм iй хвалилася внучка.