Сповідь

Це правило, що глибоко закарбувалося в серцi i, хоча трохи пiзно, втiлене в усiй моiй поведiнцi, надавало менi дивного i дурного вигляду серед публiки й особливо серед моiх знайомих. Мене звинувачували в бажаннi оригiнальничати i чинити iнакше, нiж iншi. Кажучи по правдi, я не думав чинити нi як iншi, нi iнакше. Я щиро бажав робити те, що було хорошим. Всiма силами я прагнув позбутися становища, що викликало у мене iнтерес, протилежний iнтересу iншоi людини, i, отже, таемне, хоча й мимовiльне бажання лиха цiй людинi.

Два роки тому мiлорд маршал хотiв записати мене до свого заповiту. Я з усiеi сили постав проти цього. Я пояснив йому, що нiзащо в свiтi не хотiв би значитися в чиемусь заповiтi, а надто в його. Вiн погодився. Тепер вiн хоче призначити менi довiчну пенсiю, i я погоджуюся. Скажуть, що вбачаю вигiдним для себе таку змiну, i це можливо. Але, мiй добродiйнику i панотче! Якщо я, на жаль, переживу вас, то знаю, що, втрачаючи вас, я повинен утратити все й нiчого не зможу отримати.

Ось, на мою думку, гарна фiлософiя, що едина цiлком пiдходить до людського серця. З кожним днем я все бiльше переймаюся ii глибокою мiцнiстю й на рiзнi лади перевертаю ii в усiх своiх останнiх творах; але легковажна публiка не зумiла помiтити ii. Якщо пiсля закiнчення цiеi працi я проживу ще, щоб узятися до iншоi, то я думаю навести в кiнцi «Емiля» такий чарiвний i вражаючий приклад цього самого правила, що читачевi мимоволi доведеться звернути на нього увагу.

Але досить мудрувань для мандрiвника, час знову рушати в дорогу.

Вона виявилася приемнiшою, нiж я сподiвався, а мiй супутник – не таким грубим, яким здався менi спочатку. Це був чоловiк середнього вiку, iз сивiючим чорним волоссям, зiбраним у косичку, богатирського вигляду, з гучним голосом, досить веселий, чудовий ходок i ще кращий iдок. Вiн легко брався за будь-яке ремесло, не знаючи при цьому жодного. Здаеться, вiн збирався вiдкрити в Ансi якусь фабрику.

Панi де Варенс захопилася його проектом, i тепер вiн iшов у Турин, щоб добитися згоди мiнiстра. Постiйно обертаючись серед священикiв i пропонуючи себе в iх розпорядження, мiй супутник перейняв у них талант до iнтриг i особливий церковний жаргон, яким без кiнця й користувався, вдаючи iз себе великого проповiдника. Вiн знав навiть один уривок латиною з Бiблii i повторював його тисячу разiв на день, тож здавалося, нiби вiн знае iх тисячу.