Сповідь

] пан Фремон[51 - Пан Фремон – Руссо мав на увазi Жана Фрерона – французького критика, що видавав журнал «Лiтературний рiк», супротивник енциклопедистiв, у першу чергу – Вольтера; в першi роки свого перебування у Парижi Руссо був з ним у дружнiх стосунках, але потiм вони розiйшлися. Змiна прiзвища реальноi людини з бiографii Руссо в текстi «Сповiдi» е ще одним аргументом на користь того, що твiр не е документом з життя Жан-Жака Руссо, а художнiм текстом, для якого характерна автофiкцiональнiсть.] невiдомо як вiдкопав це свiдчення i використав його в своiх творах.

Треба визнати, що знахiдка вийшла вдалою i неабияк мене потiшила.

Зазнавати невдач в усiх заняттях – така була моя доля. Хоча пан Гатье i дав про моi успiхи по можливостi прихильний вiдгук, усiм було ясно, що вони не вiдповiдали моiй старанностi, i ця обставина не могла заохотити мене продовжувати навчання. Тому епископ i ректор семiнарii втратили до мене цiкавiсть i вiдiслали мене до панi де Варенс як непридатного навiть на те, щоб стати сiльським священиком, хоча загалом, за iх словами, я був добрим i незiпсованим хлопцем; ось чому вона й не залишила мене, незважаючи на таку несхвальну думку про мене.

Я урочисто повернув iй ноти, якими зумiв так добре скористатись. Арiя з «Алфея i Аретузи» – ось чи не едине, чого я навчився в семiнарii. Моя очевидна схильнiсть до цього мистецтва навела матусю на думку зробити з мене музиканта. Обставини сприяли цьому: у неi, принаймнi раз на тиждень, музикували, а соборний регент, що досить часто вiдвiдував ii, диригував цим маленьким концертом.

Це був парижанин, пан Ле Метр, гарний композитор, дуже жвавий i веселий, ще молодий, непоганий iз себе, не надто розумний, але дуже добрий. Матуся познайомила мене з ним; я прихилився до нього i сподобався йому, про все домовились i призначили йому платню. Коротше кажучи, я став у нього навчатися i провiв зиму тим приемнiше, що спiвоча школа була дуже близько вiд матусиного будинку. За кiлька хвилин ми були вже там i частенько вечеряли всi разом.

Неважко зрозумiти, що життя в цiй школi, повне спiву й веселощiв, серед музикантiв i дiтей з хору, сподобалось менi бiльше, нiж життя в семiнарii в оточеннi отцiв святого Лазаря. Водночас це життя було хоч i вiльнiше, але вiд цього не менш одноманiтне i правильне. З природи я любив незалежнiсть i нiколи не зловживав нею. Протягом шести мiсяцiв я виходив зi школи лише для того, щоб пiти до матусi чи в церкву.