Прекрасні й приречені

Коли воно рушило, нiби човен у лабiринтi океану, й загубилося в безформних нiчних масах згромаджених будинкiв, серед вiдголосу вмираючих крикiв i передзвонiв, Ентонi обiйняв дiвчину, притягнув ii до себе й поцiлував у вогкi дитячi вуста.

Вона мовчала. Вона пiдняла до нього свое обличчя, блiде вiд вiдблиску лiхтарiв, який вкрив ii, нiби мiсячне сяйво, що струменить крiзь крони дерев. Їi очi вiдбивали блякле свiтло, нiби хвилi на бiлому озерi ii обличчя; волосся окреслило ii чоло рiзкою та вiдчуженою тiнню. Не було тут любовi анi натяку на любов.

Їi краса була холодною, як вологий вiтер, як м’яка вогкiсть ii вуст.

– Ви подiбнi до лебiдки у цьому свiтлi, – прошепотiв вiн по якiмсь часi.

Вiдповiддю було лише шепотiння тишi. Йому здавалося, що цi хвилини от-от розлетяться на друзки, i единий спосiб утримати iх на межi забуття – це мiцнiше стиснути ii в обiймах, як невловиму пiр’iнку, вкрадену в пориву нiчного вiтру. Ентонi розсмiявся, беззвучно i переможно, повернувшись обличчям вгору i вбiк вiд неi, вiн не хотiв, щоби вона бачила цей нестримний порив його трiумфу, i не хотiв, щоб його погляд збурив прекрасну нерухомiсть ii обличчя.

Цей поцiлунок був нiби квiтка мiж iхнiми обличчями, що його не можна описати, а ще тяжче запам’ятати, нiби ii краса осяяла собою його серце, i вже за мить розчинилася в його глибинi.

…Тiнi будинкiв розтанули, тепер вони iхали повз парк, а десь удалинi наступав на них велетенський бiлий привид музею «Метрополiтен», i коли вони минули його, той гучною луною повторив гуркiт таксi.

– О, Глорiе, Глорiе!

Їi очi дивилися на нього з глибини тисячолiть: все, що вона могла вiдчувати, всi слова, що вона могла сказати, здавалися недоречними поруч зi змiстовнiстю ii мовчання, невиразними проти красномовностi ii краси, i ii тiла поруч бiля нього, стрункого й вiдчуженого.

– Скажiть йому, щоби повертав, – тихо сказала вона, – i щоби поквапився…

Нагорi в ресторанi було гаряче. Стiл, заставлений попiльничками й закиданий брудними серветками, здавався старим i несвiжим.

Вони зайшли якраз у перервi мiж танцями, Мюрiел Кейн лукаво глянула на них.

– І де це ви були?

– Ходили телефонувати мамi, – прохолодно вiдповiла Глорiя. – Я iй обiцяла, що передзвоню. Ми пропустили танцi?

А потiм стався випадок, незначний сам по собi, але який Ентонi мав причини згадати багато рокiв потому. Джозеф Блокмен вiдкинувся у крiслi та змiряв його особливим поглядом, в якому змiшалася цiла гама незрозумiлих i заплутаних емоцiй.