Прекрасні й приречені

Сьогоднi вiн дуже красивий, подумала вона, – з’явилось якесь напруження в його, зазвичай меланхолiйних, темних очах.

– Джералдiно, – сказав вiн пiсля паузи, – по-перше, я не маю когось, iз ким хотiв би одружитися, по-друге, в мене недостатньо грошей, щоб утримувати двох, по-трете, я взагалi проти одруження таких людей, як я, по-четверте, у мене стiйка вiдраза до всього, що з цим пов’язано.

Але Джералдiна, з виглядом знавця, клацнула язиком на прощання, i сказала, що iй треба йти, бо вже пiзно.

– Дзвони менi частiше, – нагадала вона, цiлуючи його на прощання, – ти пропав на три тижнi.

– Обов’язково, – палко сказав вiн.

Вiн зачинив дверi, а дорогою до спальнi якась думка примусила його завмерти на хвилину, стискаючи тенiсного м’яча в руцi. Наближався один iз нападiв його самотностi, коли вiн мiг тинятись вулицями чи сидiти бездумно i пригнiчено, постукуючи олiвцем об стiл. Це було копання в собi без результату, бажання самовираження, яке не знаходило виходу, вiдчуття того, що час бiжить повз нього, невпинний, безжальний, – а втiшало його тiльки переконання, що втрачати йому нiчого, бо всi зусилля i досягнення були нiчого не вартими.

Вiн вiдчув, що йому боляче й нiяково, емоцiя сама собою вилилась у слова:

– Яке одруження, на Бога!

Вiн рiзко i злiсно пожбурив м’яча через кiмнату, де той ледве не зачепив лампу, вiдбився вiд стiни, пiдстрибнув декiлька разiв i заспокоiвся на пiдлозi.

Сонячне сяйво, мiсячне сяйво

Для своеi вечерi Глорiя замовила столик у ресторанi «Каскад» готелю «Балтiмор», i коли чоловiки зустрiлися в холi, кiлька хвилин по восьмiй, «той Блокмен» одразу став мiшенню для шести чоловiчих очей.

Вiн був рудуватим тридцятип’ятилiтнiм евреем, який уже почав гладшати, його виразне обличчя вкривала гладка борода пiсочного кольору, – вся його зовнiшнiсть, безсумнiвно, була би доречною на якому завгодно дiловому засiданнi. Вiн поважно пiдiйшов до молодших чоловiкiв, якi курили гуртом, очiкуючи господиню вечора, i представився з дещо показною самовпевненiстю – i нiщо в його поведiнцi не змiнилось у вiдповiдь на прохолодну iронiчнiсть, з якою його зустрiли.

– Ви, часом, не родич Адама Джея Петча? – запитав вiн у Ентонi, випускаючи два тонкi струменi диму з нiздрiв.

Ентонi стримано усмiхнувся.

– Вiн гiдний чоловiк, – глибокодумно ствердив Блокмен. – Прекрасний взiрець американця.

– Так, – погодився Ентонi, – безперечно.

«Ненавиджу цих новоспечених аристократiв, – холодно подумав вiн.