Прекрасні й приречені

З ними були iхнi жiнки, якi постiйно гиготiли, надмiру жестикулювали, патетично претензiйнi дами, якi приреченi розтовстiти iз ними, народити iм купу дiтей та безпорадно борсатись у чорно-бiлому морi незадоволення i розбитих надiй.

Називали цi низькопробнi кабаре за марками пульманiвських вагонiв. «Маратон»! Не для них непристойнi усмiшки, вкраденi в паризьких кав’ярнях! Сюди тямущi патрони приводять своiх «милих дiвчаток», якi бажають чуда, якi вiрять, що саме це мiсце сповнене радостi й веселощiв i навiть трошки аморальне.

Живи сьогоднi! Яка рiзниця, що буде завтра?

Пропащi люди!

Ентонi та Глорiя озирнулися довкола. За сусiднiм столиком компанiя з чотирьох була у процесi об’еднання з компанiею з трьох, остання складалася з двох чоловiкiв та однiеi дiвчини, якi, вочевидь, запiзнилися. Поведiнка дiвчини була би гiдним внеском у нацiональну соцiологiю. Їi знайомили з новими чоловiками, i вона вiдчайдушно грала. Жестами, словами та ледь помiтними порухами повiк вона показувала, що належить до класу, трошки вищого за той, з яким iй зараз доводилося спiлкуватись, що невдовзi знову вона перебуватиме у вищих сферах.

Вона була майже зворушливо претензiйна у своему минулорiчноi моди капелюшку, рясно вкритому такими ж кричущими i штучними фiалками, як i вона сама.

Із захопленням Ентонi та Глорiя дивились, як вона сiдае, усiм своiм виглядом демонструючи, що вона тут лише iз поблажливостi. Для мене, промовляли ii очi, це всього-на-всього експедицiя в нетрi, замаскована презирливим смiшком i напiввибаченнями.

Іншi жiнки також намагалися справити враження, що хоча вони й тут, тут iм не мiсце. Власне, це – не те мiсце, до якого вони звикли, вони заскочили сюди просто тому, що це мiсце було поруч i зручне – весь натовп у залi намагався справити таке враження… але хтозна? Вони належали до класу, який постiйно змiнювався, – жiнки часом знаходили кращу партiю, чоловiкам траплялася можливiсть швидко i раптово розбагатiти, як у рекламi, коли рука з неба простягае рiжок iз морозивом.

А поки що вони прийшли сюди попоiсти, попри очевидну убогiсть не надто чистих скатертин, випадковий склад виконавцiв кабаре i цiлком очевидну словесну недбалiсть i фамiльярнiсть офiцiантiв. Останнi, видавалося, зовсiм не боялися своiх вiдвiдувачiв i поводилися так, нiби скоро самi сядуть за столик…

– Вам тут не подобаеться? – запитав Ентонi.

Обличчя Глорii потеплiло, i вперше за весь вечiр вона посмiхнулась.

– Менi тут дуже подобаеться, – зiзналася вона.