Прекрасні й приречені

Мiсто готувалося до вiзитiв!

Одного надвечiр’я, прогулюючись Сорок другою вулицею пiд сталево-сiрим небом, Ентонi наштовхнувся на Рiчарда Кермела, який вигулькнув iз цирульнi готелю «Мангеттен». День був холодним, першим по-справжньому холодним днем, i на Кермеловi було пальто до колiн, оторочене каракулем, яке вже давно носили робiтники Середнього Заходу та яке нещодавно затвердила мода. Його м’який капелюх був стриманого коричневого кольору, з-пiд нього свiтле око поблискувало, як топаз. Вiн рвучко зупинив Ентонi, плескаючи його по руках, бiльше вiд бажання зiгрiтись, анiж через грайливiсть, i пiсля неодмiнного потиску рук вибухнув словами:

– Дiдько, як холодно! Боже милий, я весь день працював, як проклятий.

Поки в моiй кiмнатi не зробилося так холодно, що я подумав: схоплю пневмонiю. Бiсова орендаторка економить на вугiллi, пiднялася тiльки пiсля того, як я пiвгодини кричав на сходах. Почала пояснювати, чому так. Господи! Спершу вона довела мене до сказу, а потiм я подумав, що вона – непоганий персонаж, i почав записувати, поки вона говорила, але так, щоби вона не зрозумiла, нiби я просто щось пишу…

Вiн схопив Ентонi за руку i жваво потягнув його вгору по Медiсон-авеню.

– Куди ми?

– Нiкуди особливою.

– Тодi в чому сенс? – запитав Ентонi.

Вони зупинились i витрiщились один на одного, а Ентонi подумав, чи часом холод не зробив його лице таким самим неприемним, як у Дiка Кермела, чий нiс був малиновим, вирячене чоло – синiм, чиi непарнi очi були червоними й водянистими по краях.

За хвилю вони знову продовжили путь.

– Я добре попрацював над романом, – багатозначно провадив Дiк, звертаючись нiби до тротуару. – Але часом менi треба виходити. – Вiн глянув на Ентонi, нiби вибачаючись i шукаючи пiдтримки.

– Менi потрiбно виговоритись. Я гадаю, що мало хто справдi думае, я маю на увазi, що ось так сiдае i мiркуе, i врештi приходить до якоiсь iдеi. Я мислю, коли пишу або коли розмовляю. Необхiдно мати початок, те, що можна заперечувати або вiдстоювати – як ти вважаеш?

Ентонi щось пробурмотiв i м’яко вивiльнив руку.

– Я не проти нести тебе, Дiку, але це пальто…

– Я маю на увазi, – настирливо продовжував Рiчард Кермел, – що на паперi вже перший абзац мiстить думку, яку ти знищиш або розвинеш. У дiалозi ти маеш враховувати останне твердження твого вiзавi, але коли ти просто роздумуеш над чимось, твоi думки слiдують одна за одною, як картинки в чарiвному лiхтарi – одна веде за собою наступну.