Прекрасні й приречені

Щось зрушилося в ньому, щось таке, що неможливо було пояснити теплим запахом надвечiр’я чи переможною жвавiстю червоного. Вiдчуття, що дiвчина красива, було навальним – вiн раптом зрозумiв, що це – вiдстань, не та нездоланна вiдстань мiж душами, а вiдстань у кiлька земних ярдiв. Осiнне повiтря було мiж ними, i дахи, i нечiткi голоси. Раптом, за якусь цiлком незрозумiлу мить, яка спотворила вiдчуття часу, вiн наблизився до обожнювання бiльше, нiж у будь-якому поцiлунку, який вiн коли-небудь вiдчував.

Вiн закiнчив одягатись, знайшов чорний метелик i акуратно припасував його перед тристулковим дзеркалом у ваннiй.

Тодi, пiддавшись iмпульсу, вiн швидко повернувся до спальнi й поглянув у вiкно. Жiнка вже стояла; вона вiдкинула волосся назад, i вiн мiг повнiстю розгледiти ii. Вона була гладкою, десь за тридцять п’ять, абсолютно посередня. Вiн клацнув язиком i повернувся до ванни, щоб зробити продiл у зачiсцi.

На тебе… прек-рас-на панно, —

легко наспiвував вiн, -

Я здiймаю… своi… очi…

Потiм, кiлька разiв змахнувши щiткою, яка надала блискучiй поверхнi його волосся довершеного вигляду, вiн вийшов iз ванноi, а затим iз квартири й пiшов по П’ятiй авеню у напрямку до «Рiтц-Карлтона».

Трое чоловiкiв

О сьомiй Ентонi i його друг Морi Нобл сидiли за столиком у кутку пiд прохолодою даху. Морi Нобл дуже скидався на великого iмпозантного кота, його вузькi очi повнилися невтомними тягучими вогниками. Його волосся було гладким i прямим, начебто його, якщо це можна уявити, облизала здоровецька мати-кiшка.

За часiв Гарварда його вважали винятковою постаттю на потоцi, найрозумнiшим, найоригiнальнiшим, спокiйним та благословенним.

То був чоловiк, якого Ентонi вважав своiм найкращим другом. Єдиним чоловiком зi всього оточення, яким вiн захоплювався, навiть бiльше, хоча вiн i сам не дуже це усвiдомлював, – якому вiн заздрив.

Зараз вони радi були бачити один одного – iхнi очi сповненi доброти, бо кожен вiдчувае налiт новизни пiсля недовгого розставання. Їхня взаемна присутнiсть розслабляе iх, дае вiдчуття спокою; Морi зi своiм витонченим i на диво котячим обличчям хiба що не муркоче.

А Ентонi, зазвичай нервовий, як блудний вогник, нарештi заспокоiвся.

Зараз вони захопленi однiею з тих легких i ненав’язливих розмов, що iх полюбляють тiльки чоловiки до тридцяти або чоловiки пiсля великого стресу.

ЕНТОНІ. Сьома година. Де Кермел? (Нетерпляче.) Хотiв би я, щоби вiн закiнчив той безконечний роман. Я з голоду помру, поки вiн допише.

МОРІ.