Прекрасні й приречені

Вiн хотiв, щоби Шаттлворт виявив достатньо такту i вийшов з кiмнати, але секретар сiв у крiсло-гойдалку мiж двома Петчами й кидав на них погляди своiх вицвiлих очиць.

– Тепер, коли ти тут, мусиш чимось перейнятися, – лагiдно сказав дiд, – досягнути чогось.

Ентонi очiкував, що той скаже щось на кшталт: «залишити щось пiсля себе». Тому зробив припущення:

– Я гадав… Можливо, зважаючи на мою пiдготовку, я мiг би писати…

Адам Петч поморщився, уявляючи собi поета в сiм’i з довгим волоссям i трьома коханками.

– Історiю, – закiнчив Ентонi.

– Історiю? Історiю чого? Громадянськоi вiйни? Революцii?

– Чом би й нi, сер.

Історiя середнiх вiкiв. Ідея про пап епохи Ренесансу раптово зародилася в його головi, викладена в романi. Одначе, вiн був радий, що сказав про середнi вiки.

– Середнi вiки? Чому не про власну краiну? Щось, про що ти знаеш?

– Ну, ви розумiете, я багато жив за кордоном…

– Навiщо тобi писати про середнi вiки, я не розумiю. Темнi вiки, як ми iх називаемо. Нiхто не знае, що вiдбувалось, i нiкому немае дiла, крiм того, що вони закiнчились.

 – Вiн розводився iще декiлька хвилин про марнiсть такоi iнформацii, торкаючись, однак, iспанськоi iнквiзицii та корумпованостi монастирiв. Потiм додав:

– Ти мiг би виконувати якусь роботу в Нью-Йорку, якщо таки маеш намiр працювати. – Останне вiн вимовив з ледь помiтним, майже невловимим цинiзмом.

– Так, звичайно, маю, сер.

У спадних конвульсiях розмова дiйшла до стрiмкого завершення. Ентонi пiдвiвся, глянув на свiй годинник i зауважив, що мае зустрiч iз брокером увечерi.

І що вiн мав намiр залишитися з дiдусем на кiлька днiв, але стомлений i роздратований виснажливим перетинанням океану. Вiн не мав якогось бажання зносити цi прискiпливi та святенницькi залякування. Потiм додав, що повернеться по кiлькох днях.

Проте, саме завдяки цiй зустрiчi, ця робота ввiйшла в його життя як постiйна iдея. Протягом року, який минув вiдтодi, вiн склав декiлька бiблiографiй, навiть поекспериментував iз назвами роздiлiв i передiлом роботи на перiоди, але жодне речення так i не з’явилося на паперi (та навряд чи коли-небудь могло з’явитися).

Вiн нiчого не робив, навiть всупереч прописнiй логiцi йому щастило цим себе розважати.

Пополуднi

У жовтнi 1913-го, посеред тижня iз приемних днiв, коли сонце вешталося провулками, а повiтря було таким млосним, що, здавалося, тiльки спале листя обтяжуе його, приемно було лiниво сидiти бiля вiдкритого вiкна, дочитуючи роздiл «Едiна».