Потоп. Том III

Карл помiтив, що поляки аж нiяк не прагнули укрiпленi фортецi штурмувати i вважали iх недоступними, хоча в iнших краiнах такi твердинi могли б лише до третьорядних зарахувати, однак вiн був переконаний, що жодна з фортець не змогла б чинити належного опору, бо нi мурiв належно не утримували, нi земляних укрiплень, а також не мали вiдповiдноi зброi. Тому оповiдки про Замостя короля не лякали. Та й розраховував вiн на чар свого iменi, на славу непереможного полководця, врештi-решт, i на перемови. Перемови, якi будь-який магнат у Речi Посполитiй мiг вести на власну руку, бо в такий спосiб Карл досяг значно бiльше, нiж зброею.

Як людина хитра, монарх намагався наперед дiзнатися, з ким мае справу, тому старанно всю iнформацiю про власника Замостя збирав. Випитував про його звички, схильностi, почуття гумору й уяву.

Ян Сапегa, котрий на превеликий жаль воеводи вiтебського зрадою вже свое iм’я встиг заплямувати, давав королевi пояснення щодо пана старости калуського. Проводили в нарадах довгi години. Пан Сапегa, однак, вважав, що не легко буде королевi господаря Замостя на свiй бiк схилити.

– Грошима його не спокусити, – казав пан Ян, – бо чоловiк вiн вельми заможний. Вiн не марнославний i нiколи за посадами не ганявся, не хотiв iх навiть, коли тi самi його шукали. Щодо титулiв, то я сам чув, як при дворi вилаяв вiн пана де Ноерa, секретаря королеви, за те, що той сказав йому: mon prince[2 - Mon prince (франц.) – мiй князю.]. «Я не prince, – бештав тодi чиновника, – бо навiть вельмож в’язнями у своему Замостю тримав».

Правда, це не вiн мав, а його дiд, котрого Великим у народi нашому називають.

– Тiльки б менi ворота Замостя вiдчинив, то я запропоную йому щось таке, чого жоден польський король пропонувати не став би.

Пан Сапега не наважився спитати, що б це такого могло бути, поглянув лише з цiкавiстю на Карлa-Густавa, але той правильно витлумачив цей погляд i вiв далi, закладаючи за своею звичкою волосся за вуха:

– Я запропоную йому Люблiнське воеводство як незалежне князiвство.

Корона його точно спокусить. Бо нiхто з вас такiй спокусi не змiг би протистояти, навiть теперiшнiй воевода вiленський.

– Необмежена щедрiсть вашоi королiвськоi величностi, – зауважив, не без певноi iронii в голосi, пан Сапегa.

А Карл вiдповiв iз властивим йому цинiзмом:

– Я даю, бо це не мое.

Пан Сапегa захитав головою.

– Вiн неодружений i синiв не мае. А корона мила тому, хто нащадкам ii передати може.

– То порадьте, пане, якийсь кращий спосiб.