Потоп. Том III

Та шведський Александр уперто переслiдував польського Дарiя. Водночас вiн i сам був переслiдуваний. Як за хворим буйволом iдуть уночi шакали, чекаючи, поки той iз нiг звалиться, i той знае, що все одно впаде, чуючи завивання голодноi зграi, так i за шведами йшли шляхетськi та селянськi загони, щораз ближче наступаючи, щораз зухвалiше нападаючи та дошкуляючи.

Нарештi пiдiйшов i найстрашнiший з усiх пан Чарнецький, i вiн був уже близько. У шведському ар’ергардi, коли озиралися позад себе, бачили вершникiв, часом далеко на краю горизонту, часом за стаю, часом на два пострiли з мушкета, а часом, коли атакували, то й над самим карком.

Ворог прагнув битви. З розпачем молилися за неi шведи до Господа Бога, але пан Чарнецький битви не приймав. Вiн чекав слушноi нагоди. А тим часом вважав за краще шарпати або випускати на них поодинокi партii, немовби сокола на водне птаство.

Так вони йшли однi за одними. Бувало, однак, що пан каштелян киiвський минав шведiв, випинався i перетинав iм шлях, симулюючи, що шикуеться до зiткнення.

Тодi сурми грали радiсно з одного кiнця шведського табору в iнший i – о диво! – новi сили, новий дух враз оживляв потомленi ряди скандинавiв. Хворi, намоклi, безсилi, на Лазарiв схожi, ставали враз до битви з палаючими обличчями, з вогнем у зiницях. Списи та мушкети рухалися з такою чiткiстю, немовби залiзнi тримали iх руки, вiйськовi команди лунали так гучно, немовби iз найздоровiших виходили грудей. І линули вперед, аби грудьми об груди вдаритись.

Та пан Чарнецький ударив раз i другий, а коли загримiли гармати, вiдводив вiйська, залишаючи шведам даремнi зусилля, ще бiльшу нехiть i розчарування.

А там, де гармати встигнути не могли, i лише спис i шабля могли у чистому полi розгулятися, там ударяв, як блискавка, знаючи, що в рукопашнiй шведська кавалерiя навiть добровольцям протистояти не зможе.

І знову Вiттемберг пропонував королю вiдступити, щоб себе i вiйсько не згубити, але той у вiдповiдь кривив рот, вогнем сипав iз очей i вказував рукою на пiвдень, де в руських землях сподiвався знайти Янa-Казимирa, вiдкрите для перемог поле, вiдпочинок, провiант, фураж для коней i багату здобич.

Тим часом, на його нещастя, польськi полки, якi служили йому до цього часу, единi, що тепер могли б стятися з паном Чарнецьким, стали покидати шведiв. Першим «подякував» за службу пан Зброжек, котрого не бажання здобичi, а лише слiпе прив’язання до хоругви та жовнiрська вiрнiсть тримали дотепер при Карловi.