Потоп. Том II

– За дня, пане вахмiстре, варто було б цю хату перетрясти i пiд стiнами покопатися, бо якщо тут розбiйники мешкають, то й скарби мусять бути.

– Найкращi скарби – он у тiй стайнi, – заперечив Сорока, вказуючи рукою на шопу.

– Вiзьмемо?

– Бовдур! Звiдси виходу немае, саме багно навколо.

– Але ж ми приiхали.

– Бог нас провiв. Жива душа тут не пройде i не вийде, якщо дороги не знае.

– За дня знайдемо.

– Не знайдемо, бо навмисно тут заболочено i слiди фальшивi. Не треба було хлопа вiдпускати.

– Вiдомо, що гостинець звiдси за день дороги, – сказав Бiлоус, – i в тому боцi.

Вiн вказав пальцем на схiдну частину лiсу.

– Будемо iхати, поки не виiдемо – ось що!

– І ви гадаете, що вже пани, якщо опинимось на трактi? Краще вже тут куля розбiйника, нiж там зашморг.

– Не розумiю, – здивувався Бiлоус.

– Бо там нас уже точно шукають.

– Хто, батьку?

– Князь.

Тут Сорока раптом замовк, а за ним i iншi, немов переляк iх охопив.

– Ой! – зойкнув нарештi Бiлоус. – Тут зле i там не добре, як не верти!

– Загнали нас, як сiромах, у тенета.

– Нехай його там блискавка спалить! Я волiю мати справу з розбiйником, нiж iз характерником, – зауважив Бiлоус, – бо що цей князь несамовитий, немае жодних сумнiвiв. Завратинський навiть iз ведмедем на рiвних боровся, а той йому шаблю видер, як дитинi. Не може iнакше бути, вiн його заворожив, а те, що я бачив, як потiм на Вiтковського кинувся, то на очах вирiс, як сосна. Якби не те, я б його живого не випустив.

– Тепер втiшайся, що на нього не кинувся.

– А що я мав робити, пане вахмiстре? Я думав так: сидить на кращому конi, отже, якщо захоче, то втече. А нападе, то я не захищуся, бо в характерникiв нелюдська сила. На очах тобi зникне або димом закуриться.

– Це правда, – погодився Сорока, – бо коли я в нього стрiляв, то його наче туманом заслонило i я схибив. З коня кожен схибити може, коли шкапа вертиться, але щоб зi землi, то менi вже рокiв iз десять такого не траплялося.

– Та що тут балакати, – промовив Бiлоус, – краще полiчити: Любенець, Вiтковський, Завратинський, наш полковник – i всiх один чоловiк здолав, i то беззбройний, таких людей, iз котрих кожен iз чотирма не раз собi раду давав. Без бiсiвськоi допомоги не мiг би вiн цього досягти.

– Довiримо душi Боговi, бо якщо князь несамовитий, то йому нечистий i тут дорогу покаже.

– І без нього вiн довгi мае руки, це такий пан…

– Цить! – обiрвав його Сорока.