Потоп. Том II

Уяви собi, навилiт пройшов!..

Тут князь Богуслав зареготав, показуючи водночас бiлi, як слонова кiстка, зуби. Але Янушу не до шмиги прийшлася ця розмова, тому вiн знову звернув до dе publicis.

– Я послав листи до шведського короля i до багатьох iнших наших сановникiв, – повiдомив вiн. – Ти мав би отримати мого листа через пана Кмiцицa.

– Овва! Tа я саме у цiй справi й приiхав. Що ти про пана Кмiцица думаеш?

– Гаряча, шалена голова, небезпечний чоловiк i вудила носити не вмiе, але вiн один iз тих рiдкiсних людей, котрi з доброю вiрою нам служать.

– Так вважаеш? – гмикнув Богуслав. – А мене мало до небесного королiвства не вiдправив.

– Тобто? – питав iз неспокоем Януш.

– Кажуть, братику, що тiльки тобi жовч порушити, зараз же тебе душити починае. Пообiцяй менi, що слухатимеш терпляче та спокiйно, тодi я тобi розповiм щось про твого пана Кмiцица, i зможеш пiзнати його краще, нiж ранiше.

– Гаразд! Я буду терплячий, але не муч мене.

– Диво Боже мене з рук цього втiлення диявола вибавило, – зронив князь Богуслав.

І став розповiдати про все, що з ним у Пiльвiшкaх сталося. Не меншим дивом було, що на князя Януша приступ астми не напав, натомiсть можна було вирiшити, що його апоплексичний удар розiб’е. Бо весь трясся, зубами скреготав, пальцями очi затикав, а наприкiнцi узявся верещати охриплим голосом:

– Так?!.. Гаразд!.. Лише забув вiн, що його кокотка в моiх руках.

– Угамуйся, на Бога, i слухай далi, – зупинив його Богуслав. – Я повiвся з ним досить шляхетно, про цю пригоду в щоденнику не напишу i нею хвалитися не буду, бо менi соромно, що цьому грубiяновi дався так пiдiйти, як дитина, я, про котрого сам Мазарiнi казав, що в iнтригах i хитрощах не маю собi рiвного в усiй французькiй державi.

– Дурницi! Знайдемо його! Викопаемо! Витягнемо навiть з-пiд землi!.. А тим часом я йому тут болючiший удар завдам, нiж якби йому наказав iз шкiри паси дерти.

– Жодного удару йому ти не завдаси, лише власному здоров’ю нашкодиш. Слухай-но! Їдучи сюди, я виявив якогось простака на рябому конi, котрий неухильно тримався неподалiк вiд мого екiпажу. А зауважив саме тому, що кiнь був рябий, тому наказав його врештi закликати. «Куди iдеш?» «У Кейдани». «Що везеш?» «Листа до князя воеводи». Я наказав йому цей лист вiддати, а що таемниць мiж нами немае, то його прочитав.